Щодо інших осередків політичної еміграції «Бийлихо» (псевдо С.Бандери) обрав політику «блискучої ізоляції». У липні - серпні 1945 р. після політичних консультацій у Бад-Кіссин Гені він відмовляється підписати декларацію щодо порозуміння з ПУН, не відбулося цього і з керівниками Української головної військової ради після відповідних зустрічей 1946-1948 рр. у Мюнхені, а також Альпійської й Міттенвальдської конференцій ОУН 1947-1948 рр.38

Розгорнуте бачення актуальних завдань у сфері спеціальних заходів вперше у повоєнний період було закріплене в рішеннях І конференції ЗЧ ОУН(б) у вересні 1947 р. Із цього приводу наголошувалося, що діяльність ЗЧ повинна тісно пов'язуватися з визвольною боротьбою на етнічних українських землях. При цьому виокремлювалися два основних напрями протидії радянському режиму - організація допомоги «крайовій боротьбі» (тобто, підпіллю на західноукраїнських землях) та «поборювання за кордоном большевицьких акцій і диверсій проти українського самостійницького руху та цілої української еміграції». Запроваджувалося концептуальне поняття «безпосередньої боротьби» - протидія органам МВС і МДБ, їх агентурі, розвідувально-підривним і терористичним акціям, заходам із розкладу націоналістичних осередків за кордоном і в Україні, а також політична, кадрова й матеріально-технічна допомога руху Опору на західноукраїнських землях39.

Широке коло завдань у сфері розвідувальної та контррозвідувальної діяльності визначила і УІ конференція ЗЧ ОУН (травень 1953 р.). Головними серед них були:

- у галузі розвідувально-підривної й бойової роботи: збір інформації про Україну шляхом обробки радіоповідомлень, радянської та зарубіжної преси, даних радянології, здобуття відомостей про збройні сили СРСР, підтримка зв'язку з підпіллям в УРСР, підготовка кадрів організаторів «революційної дії», військова підготовка націоналістів на спеціальних курсах і в арміях інших держав, розробка тактики партизансько-повстанських дій тощо;

- у сфері контррозвідувальної роботи: подальша розбудова апарату та зміцнення кадрів, збільшення фінансування служби безпеки (СБ), протидія «явній та засекреченій большевицькій і також агентурі інших комуністично-сателітних держав», запровадження власних агентурних позицій в інших політичних осередках діаспори, посилення конспірації у 34 ОУН, організація курсів для вивчення методів роботи спецслужб СРСР та його союзників40.

Станом на травень 1951 р. референтура служби безпеки 34 ОУН складалася з таких підрозділів:

- сектор внутрішньо-організаційної роботи у складі відділів: зв'язку з референтами служби безпеки територіальних проводів, контррозвідувальної роботи всередині 34, підготовки кадрів, архіву, охорони керівного складу закордонних частин, підрозділ із роботи у середовищі інших націонал-патріотичних організацій діаспори;

- сектор зовнішньої роботи: кур'єрський зв'язок з Україною, оперативне обслуговування Антибільшовицького блоку народів (АБН), слідча ділянка;

- референтура зі зв'язку з іноземними розвідками, що підпорядковувалася безпосередньо референту СБ проводу ОУН41.

Для організації внутрішньої безпеки у середовищі самої служби безпеки з 1948 р. існувала так звана «дисциплінарна комісія»42.

Важливим підрозділом спецпризначення 34 ОУН виступала референтура крайового зв'язку, на яку покладалися контакти з підпіллям в Україні, добір і підготовка емісарів-розвідників у взаємодії з іноземними розвідками, організація опитування громадян СРСР за кордоном щодо політичних, соціальних, економічних та військових аспектів життя держави43.

На противагу 34 ОУН спецпідрозділи формувало і Закордонне представництво Української головної визвольної ради. На його пленумі наприкінці 1945 р. було створено політико-інформаційну службу. До основних її завдань, окрім, власне, пропаганди, входило ведення розвідки у середовищі інших політичних об'єднань еміграції, підготовка під контролем американської розвідки емісарів для засилання до УРСР, вербування радянських громадян за кордоном, контррозвідувальний захист власних лав44.

Гострі суперечності між закордонними осередками ОУН швидко стали відомі керівникам підпілля в Україні. Улітку 1950 р. очільник повстанців В.Кук у листах за кордон дискредитував «Бийлиха» й видав директиву про зняття його імені з гасел підпілля і заборону 34 ОУН називатися «бандерівцями»45.

Прагнучи встановити контроль над підпіллям, С.Бандера направив своїм представником в Україну шефа референтури СБ 34 ОУН Мирона Матвієйка («Усміха»), поставивши перед ним такі завдання: активізувати діяльність підпілля на західноукраїнських землях, налагодити канали зв'язку із 3аходом, збирати інформацію про обороноздатність СРСР для її передачі іноземним спецслужбам, розслідувати обставини загибелі Р.Шухевича у березні 1950 р. Крім того, він мав переконати В.Кука визнати верховенство 34 ОУН, а в разі відмови організаційно або фізично усунути останнього й самому очолити підпілля.

Наприкінці червня 1951 р. за участю захопленого МДБ та залученого до негласного співробітництва М.Матвієйка розпочалася радіогра (російськомовна назва «3вено») із 34 ОУН та англійською розвідкою СІС, із котрою співпрацювали 34 ОУН46. Її основними завданнями вважалося підпорядкування «Усміху» підпілля у регіоні; дезінформування закордонних структур ОУН; виведення на територію УРСР лідерів та емісарів зарубіжних центрів Організації українських націоналістів; запровадження власної агентури до СІС і 34 ОУН; компрометація перед іноземними розвідками керівників націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях. Перед закордоном ретельно імітували перебування «Усміха» на базах «вірного зверхника Бийлиха» Львівського крайового проводу. Активно діяли легендовані Яворівський, Дрогобицький, Добромильський надрайонні проводи, Північний окружний провід, контрольовані лінії кур'єрського зв'язку.

Під час гри «Звено» у 1951-1959 pp. вдалося знешкодити 33 агентів СІС і ЦРУ (18 з них убито), здобуто трофеї - 10 радіостанцій, зброю, цінні оперативні документи. П'ятьох емісарів і радистів використали в оперативних іграх. Одним із наслідків цього стала фабрикація органами держбезпеки так званого «Меморандуму» (мандата) підпілля ОУН, що багато у чому спричинилося до розколу у ЗЧ ОУН. Шляхом фабрикації відповідних повідомлень докладалися зусилля для розпалювання ворожнечі між ЗЧ ОУН і Закордонним представництвом Української головної визвольної ради.