У той час, коли С.Бандера, Л.Ребет і З.Матла вели переговори про створення єдиного органу націоналістичного руху за кордоном (Колегії уповноважених), сфабрикована за грою пошта остаточно зруйнувала шанси на досягнення компромісу і підштовхнула до формування «ОУН за кордоном». У 1963 р. конференція ЗЧ ОУН на пропозицію Я.Стецька вирішила вважати чинними тільки ті рішення проводу ОУН в Україні, які були ухвалені до 1950 р., а також скасувати всі рішення щодо структури керівних органів організації, які стали наслідком «ліквідаційних та провокаційних акцій КДБ в Україні».

Із 1955 р. загострилися відносини між С.Бандерою й англійською розвідкою. Як політичний діяч він провадив своєрідну подвійну гру - з одного боку, вимагав від підпілля постачати англійцям розвідувальну інформацію про СРСР (це завдання було, вочевидь, нереальним), а, з іншого, - закликав робити акцент на боротьбі власними силами за незалежність України. Коли співробітники СІС зрозуміли тактику «Бийлиха», то відсторонили його від операцій, заборонили в'їзд до Великобританії, припинивши розвідувальне співробітництво із ЗЧ ОУН. У листопаді 1955 р. С.Бандера спромігся сам відновити кур'єрський зв'язок з емісарами у Західній Україні, а з лютого 1957 р. - і по радіо. Однак трагізм полягав у тому, що посланці ЗЧ ОУН (свідомо або «втемну») працювали під контролем та за сценарієм радянської контррозвідки.

Від 1955 р. встановилися контакти Закордонних частин ОУН із Федеральною розвідувальною службою ФРН (БНД; нім. BND - Bundesnachrichtendienst). У липні 1955 р. з цієї країни через Австрію і Чехословаччину в УРСР направили групу у складі І.Хомяка, Ф.Ткача, Ю.Балабана й І.Рибака, котрі пройшли підготовку у спецшколах розвідок Англії та Італії.

Із травня 1957 р. розпочалася співпраця ЗЧ ОУН та італійської Служби військової розвідки (СІСМІ; іт. SISMI - Servizio per le Informazioni e la Sicurezza Militare). У липні 1957 р. до «Усміха» направили ще одну групу з 4 випускників італійської розвідшколи, учасники якої загинули або були заарештовані. Відтак СІСМІ згорнула фінансування підготовки агентів, і розвідка служби безпеки ЗЧ ОУН почала готувати їх власними силами, причому викладачем був особисто С.Бандера. У 1959 р. ЗЧ ОУН надіслали в Україну останню групу у складі випускників розвідшкіл І.Ганяка та М.Давидяка.

Обставини трагічної загибелі С.Бандери не входять до кола проблем, що розглядаються в цій публікації, їм присвячено значний масив літератури47. До речі, професіонали радянської розвідки скептично ставилися до перспектив протистояння спецслужби і закордонних центрів ОУН. За словами співробітника розвідки КДБ із 30-річним стажем, полковника у відставці П.Менжереса, «боротьба з націоналістами - не питання розвідки. Це політичний розшук, я не хотів бути жандармом. ... Ставилося завдання розгрому зарубіжних центрів, що було нереально. Ніяка розвідка світу з такими завданнями не могла б упоратися. Віталій Федорчук, який у 1970 р. очолив КДБ України, як наріжний камінь поставив роботу з української лінії, де на 60-70% працювали кадри 1-го відділу (згодом на його базі було створене 1-е управління КДБ УРСР, тобто зовнішня розвідка - Авт.). ... Рух ОУН не можна порівнювати з діяльністю, наприклад, прибалтійських «лісових братів». Це був більш масовий, більш вишколений у військовому плані рух. Погляньте на діяльність оунівської СБ (англійські спецслужби вважали її кращою в Європі). Видно, що люди навчені. Тож і підготовка замахів на їхніх лідерів вимагала обачності та професіоналізму»48.

Можна висловити припущення, що навіть фізична ліквідація лідера Закордонних частин ОУН, із погляду КДБ СРСР, як головну мету мала поглиблення розбрату у політичних колах української еміграції та компрометацію їх в очах зарубіжних держав і громадськості. Дійсно, технологія вбивства розроблялася як прихована (смерть мала нагадувати звичайний серцевий напад), а не показова розправа над супротивником із метою залякування однодумців. Звертає на себе увагу той факт, що служба «Д» (дезінформації) 1-го головного управління КДБ СРСР поширювала хибну інформацію про вбивство лідера ЗЧ ОУН з ініціативи міністра у справах біженців ФРН Т.Оберлендера, з яким С.Бандера співпрацював у роки війни, а також з ініціативи англійської чи американської спецслужб або внаслідок суперництва між ватажками політичної еміграції49.

Доводиться визнати, що постать Степана Андрійовича Бандери давно вже існує у просторі між міфами та спробами їх наукового вивчення, між стереотипними уявленнями й штампами протилежного забарвлення в історичній пам'яті кількох повоєнних поколінь і намаганнями зробити її одним із вузлів політико-ідеологічних баталій. Даються взнаки десятиліття енергійної експлуатації супротивниками образу С.Бандери в інформаційно-психологічній війні, заочних дебатів між боротьбою з «буржуазними фальсифікаторами історії» офіційної історіографії УРСР та історіє писанням, тісно пов'язаним із тогочасною діяльністю політичних осередків української діаспори (з їх і донині непростими ідейно-тактичними взаєминами), використання іміджу провідника революційної ОУН як «зброї» або «мішені» ідеологічних кампаній у сучасній Україні.

Навряд чи можливо зрозуміти перипетії довкола фігури С.Бандери, не визнаючи і не намагаючись вникнути у природу історичного міфу як сутнісної риси колективної свідомості та підсвідомості