В Україні продовжується цілеспрямоване підживлення, поширення й зіткнення полярних історичних міфів або контроверсійних поглядів на минуле. Причини цього слід шукати у незавершеності процесу формування української політичної нації, регіональній специфіці самоідентифікації, що штучно поглиблюється і переводиться в конфліктогенне поле, зіткненнях між існуючою ментальністю, усталеними поглядами на історію та ревізією традиційних поглядів на минуле, цілеспрямованими зовнішніми інформаційно-психологічними впливами тощо.

Розмаїття оцінок історії УРСР, включаючи взаємопов'язані проблеми політики радянської влади й протидії їй з боку національно-визвольного руху, пов'язане з розбіжностями у ставленні суспільно-політичних сил до суверенітету України, гострими дискусіями довкола наукових стратегій і моделей її розвитку, відмінними зовнішньополітичними орієнтаціями різних політичних та фінансово-промислових груп, відчутним фактором регіональної історичної пам'яті. До цього додаються й своєкорисливі зусилля у руслі перетворення історичної пам'яті та досліджень минулого на заручників політичних маневрів і амбітних забаганок окремих політичних лідерів. Різні суспільно-політичні сили намагаються маніпулювати певними пластами історичної пам'яті, апелювати до делікатних почуттів та цинічно використовувати світоглядні кліше, міцно закарбовані у свідомості різних вікових, національних і регіональних категорій населення.

Ситуація у сучасній Україні (у морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій довкола проблематики ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їх опонентів - створити нові міфологічні конструкції (їх методологія і технологія практично ідентичні). При цьому обидві сторони ретельно оминають ті історичні реалії, котрі не вкладаються в їх концептуальне бачення подій, які здебільшого заслуговують на глибоке переживання, скорботу й каяття, а не перетворення на заручників у боротьбі за електорат чи розв'язання внутрішньо та зовнішньополітичних проблем.

На жаль, при всьому бажанні сучасникам важко отримати реалістичну, багатовимірну картину подій у Західній Україні (невіддільну від творення реалістичної історії УРСР і СРСР у цілому). Як правило, на перший план виходять емоційно загострене зображення насильства з боку тієї або іншої сторони, нескінченний ряд епізодів суттєво деформованої афектами й абераціями історичної пам'яті.

Хотілося б сподіватися, що оцінки сучасниками, особливо науковцями, всіх наслідків входження Західної України до складу УРСР та СРСР не будуть «пласкими», одномірними, діалектично враховуватимуть усі історичні фактори, що вплинули на цей процес. Інакше важко дати раціональне тлумачення багатьом явищам та подіям у регіоні, зокрема й радянського періоду історії України, які мали неоднозначні наслідки для подальшої долі нашої країни.

Наукове пояснення тих чи інших епізодів військово-політичної діяльності С.Бандери (передусім з урахуванням складного змісту історичних подій, у вирі яких він перебував, одночасно виступаючи активним суб'єктом впливу на них, соціально-психологічних особливостей його індивідуальності як продукту драматичної долі української державності й західного регіону України зокрема) має методологічне значення для дослідження історичних постатей, питання оцінки діяльності яких викликають значні розбіжності. Водночас спроби неупередженої інтерпретації життєвого шляху С.Бандери повинні відіграти свою роль у мінімізації деструктивного впливу на суспільну свідомість ідеологічно загострених, відверто політизованих та кон'юнктурних тлумачень вітчизняного самостійницького руху як однієї зі складових сучасної суверенної Української держави.

Як би не оцінювали постать і діяльність С.Бандери, йому не можна відмовити у принциповому державницькому курсі (навіть за цілковито безнадійних, здавалося б, міжнародних умов і суб'єктивних обставин) та жертовності на шляху досягнення стратегічної мети націоналістичного руху - відновлення Української самостійної соборної держави. У 1978 р. в Мюнхені вийшов збірник статей С.Бандери «Перспективи української революції», де є слова, котрі можна вважати заповітом сучасникам: «Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу. ... Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність»51.

1 Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. - К., 2000. - Т.2. - С.41-42.

2 Див.: Кентій A.B. Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис. - К., 1998. - С.50.

3 Военно-исторический журнал. - 1990. - №11. - С.57.

4 Цит. за: Кентій A.B. Указ. праця. - С.51-52.

5 Военно-исторический журнал. - 1990. - №11. - С.56.

6 Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). - Ф.263. - Спр.33285. - Арк.41.

7 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ). - Ф.16. - 0п.30. - Спр.131. - Арк.207.

8 Там само. - Ф.6. - Спр.50778. - Т.1. - Арк.165; Ф.16. - Оп.3. - Спр.496. - Т.1. - Арк.165; Японская разведка. - Москва, 1963. - С.15-23.

9 Японская разведка. Особое бюро при Наркоме внутренних дел СССР. - Москва, 1940. - С.23.

10 В/ч Є-6035. - Од. зб.387. - С.60-61.

11 История советских органов государственной безопасности. - Москва, 1980. - С.170; Вронська Т.В. Україна в полі зору регіональних підрозділів абверу // Сторінки воєнної історії України. - К., 2001. - Вип.5. - С.113-115.

12 ГДА СБУ. - Ф.13. - Спр.490. - Арк.83.

13 Там само. - Спр.372. - Т.42. - Арк.135; Ткачук A.B. Перед судом истории. - X., 2000. - С.36.

14 Сергійчук В. ОУН - УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.