Л.Ф.Циганенко Циганенко Лілія Федорівна - канд. іст. наук, докторант кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка.

ДО ПИТАННЯ ПРО ЕТНІЧНИЙ СКЛАД ДВОРЯНСТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ

( ХУИІ-ХІХ ст.)

У статті аналізується етнічний склад дворянства Катеринославської, Херсонської і Бессарабської губерній другої половини XVIII - початку XIX ст., їх участь у процесах колонізації та освоєння південноукраїнських земель.

Формування дворянської верстви на південноукраїнських землях супроводжувалося активними нобілітаційними та інкорпораційними процесами. На відміну від більшості інших областей Російської імперії, де регіональні дворянські спільноти утворювалися на основі місцевої аристократії, на причорноморських землях формування дворянської верстви відбувалося переважно за рахунок різних потоків, зокрема етнічних переселенців, що й призвело до певної специфіки процесу утворення дворянства у порівнянні з іншими районами імперії.

За національним складом південноукраїнське дворянство було досить строкатим. Певне уявлення про розмаїтість населення Новоросійського краю може дати цікавий опис однієї з вулиць Кишинева, який відноситься до 1824 р.: «Характер імен та прізвищ господарів домів краще за все доводить строкатість місцевого населення. Михалакі Кацика - молдаванин; Тома Панікопуло - грек; Кіркою Тютюнжій - болгарин; Хаджи Пєтко - турок, аптекар Єртель - єврей. Основну масу становили молдавани, євреї та болгари; але тут мешкали також греки, турки, наші малоросіяни, німці, зустрічалися караїми, арнаути, французи, італійці, кожен зі своїм говором, зі своїми звичаями, у своєму убранні»1.

Історія розвитку дворянства на теренах Південної України протягом кінця XVIII - початку ХІХ ст. в її різних аспектах викликає значний інтерес у науковців. Про це свідчать різноманітні спеціальні дослідження, які належать історикам, економістам, правознавцям, літературознавцям, філософам, соціологам. Зростання інтересу до історії південноукраїнського дворянства відбувається у 90-х рр. XX ст. Так, у працях В.Пірко, Н.Суревої2, інших дослідників на основі широкого кола архівних джерел проаналізовано деякі аспекти етнічної історії регіональної дворянської верстви, здійснено біографічні дослідження, опубліковано нові джерела тощо. Водночас потребують розв'язання або уточнення питання соціальних та етнічних джерел поповнення дворянської верстви, ступінь майнової стратифікації, інтенсивність і специфіка нобілітаційних процесів.

Завданням даної статті є виявлення регіональних особливостей процесу нобілітації дворянства південноукраїнських земель, уточнення етнічних аспектів цього процесу.

Одним з елементів укріплення влади на приєднаних територіях була колонізаційна політика царизму, в рамках якої уряд намагався збільшити кількість населення Новоросійського краю насамперед за рахунок іноземних колоністів - болгарських, грецьких, німецьких, італійських та швейцарських переселенців. При цьому царизм не залишав осторонь у справі освоєння краю і власне російське дворянство. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. певну частину дворянського загалу південноукраїнських земель становили росіяни. До другої половини 70-х рр. XVIII ст. їх кількість у регіоні була незначною. Лише поодинокі представники імперської верхівки ризикували осісти на небезпечному прикордонні. Картина докорінно змінилася після закінчення російсько- турецької війни 1768-1774 рр. У південний край переселяються військовослужбовці, цивільні чиновники, підприємці та просто шукачі пригод. Більшість із них переселялись із центральних губерній імперії. Історик Н.Д.Полонська-Ва- силенко вважала, що росіяни становили до 40% загальної кількості дворян, які переселилися на південноукраїнські землі протягом першої половини ХІХ ст.3 Серед нових власників південноукраїнських земель зустрічаємо представників відомих російських дворянських родин - Ю.Попов (правнук В.С.Попова, секретаря графа Г.Потьомкіна), князь М.Трубецький, граф О.Мусін-Пушкін та його дружина Любов Олександрівна (уроджена Кушелева-Безбородько), князі Волконські. Серед землевласників на бессарабських землях - представники російських дворянських родин - Абрамови, Бурські, Демидови, Сербинови.

Більшість росіян, які оселилися в Новоросійському краї, були, як правило, офіцерами і мали дворянські дипломи. Традиційне для Російської імперії призначення на цивільні посади військових у прикордонному південному регіоні набуло значного поширення. За підрахунками дослідника Д.Г.Каюка, у Катеринославському намісництві в 1783 р. більшість серед дворян-військовослуж- бовців становили обер-офіцери, які обіймали офіцерські чини від XIV до IX класів. Кількість представників цієї категорії сягала 678 осіб, що становило майже 61% від загальної кількості військових намісництва. Не оминали своєю увагою причорноморські землі і представники армійського генералітету: у Катеринославському намісництві несли службу 121 офіцер вищих чинів (від V до I класу), які становили більше 10% офіцерського загалу цього регіону4.

До Бессарабії перші російські чиновники прибувають уже в період війни 1806-1812 рр. На чолі із сенатором, тайним радником С.С.Кушниковим та його продовжувачем В.І.Красно-Мілашевичем вони займалися організацією адміністративного управління в Дунайських князівствах (Валахії і Молдавії), а потім і в Бессарабії. Першим на посаді голови Особливої канцелярії був О.Соро- кунський - пізніше бессарабський цивільний губернатор. Після нього (1809-1812 рр.) цю посаду обіймав надвірний радник Сомов5. Однією з відомих у Кишиневі постатей того часу був росіянин - полковник Карнилович, якому вся Бессарабія зобов'язана ідеально виконаними планами земель краю.

У перші роки ХІХ ст. кількість російських дворян, зокрема серед чиновників, була незначною. Переважно це були військові чини, які брали участь у російсько-турецьких війнах. Іноді переїзд до Бессарабії був вимушений і диктувався службовою необхідністю: переведенням на нове місце служби або можливістю одержання більш високої посади. Однак бажаючих у ті роки переселятися до Бессарабії було небагато. О.Вельтман згадує: «Кишинів, як і вся Бессарабська область, особливо привабити до себе не могли, якщо когось доля направляла у ці краї. Той, хто був змушений їхати сюди, не без певного страху і