Аналогічні думки висловлював у 1823 р. і П.Вігель, який вказував, що служба у Бессарабії прирівнювалася до служби на Кавказі або в Сибіру, і той, хто прослужив у цих краях три роки, отримував із випередженням наступний чин; «... у багатьох чутки про Бессарабію відбивають бажання оселятися і служити тут., цей край відомий нам гірше, ніж Сибір»7.

Серед росіян, діяльність яких була пов'язана з Бессарабією, потрібно виділити постать бессарабського військового та цивільного губернатора генерал- майора Павла Івановича Федорова, якого за його активну діяльність сучасники порівнювали з князем Г.Потьомкіним. Його двадцятирічна робота (1834-1854 рр.) - це ціла епоха в історії Бессарабії. Згадаємо деякі епізоди, пов'язані з діяльністю П.І.Федорова: у 1835 р. у Кишиневі була заснована друкарня; 1836 р. - освячений Кафедральний собор; у 1839 р. - створена Бессарабська палата державного майна; побудована дорога з Кишинева до Бельць8. У 1840 р. завдяки наполегливості П.І.Федорова між Акерманом та Овідіополем було відкрито пароплавне сполучення; в Бессарабії була створена постійно діюча лісова варта для запобігання та боротьби з лісовими пожежами; у 1841 р. у краї вперше була запроваджена поштова служба. Багато корисного зробив П.І.Федо- ров щодо благоустрою бессарабських міст. Зокрема, він розробив план перебудови Кишинева. Завдяки цьому проекту Павло Іванович зумів наблизити столицю краю до рівня європейського міста.

Протягом ХІХ - початку ХХ ст. Бессарабія стала місцем перебування і постійного проживання значної кількості російських дворян, які репрезентували служилий клас цивільних і військових чиновників. Вони одержували або купували тут землі, володіли нерухомістю в містах. У родовідній книзі дворян Бессарабської губернії майже чверть (110 із 468) дворянських родів становили росіяни або вихідці з Росії9. Серед росіян, які володіли земельною власністю в Бессарабії, були також і представники титулованих княжих родів - Волконські, Святополк-Мирські, графських фамілій - Петровські-Петрово-Соловово.

За даними Першого загальноросійського перепису населення 1897 р., у трьох південноукраїнських губерніях мешкав 63 071 дворянин, рідною мовою вони назвали російську. Зокрема, у Херсонській губернії мешкало 36 393 особи10, у Катеринославській - 13 447 осіб11, у Бессарабській -13 231 особа12.

Порівняно з іншими етнічними групами, російська була однією з найчи- сельніших серед дворянського загалу південноукраїнських губерній і становила в цілому по регіону понад 67% загальної кількості дворянської верстви. Оцінюючи отримані дані, потрібно враховувати, що, по-перше, царський уряд, намагаючись зберегти свій вплив у нещодавно приєднаних землях, проводив політику відкритої асиміляції та русифікації місцевого населення. Перед місцевою аристократією постала споконвічна проблема вибору: або прийняти російську владу, імперську адміністративну систему, російську мову і культуру й мати можливість увійти до складу привілейованої верстви імперії - російського дворянства, з подальшим одержанням влади, чинів, нагород, власності тощо, або дбайливо зберігати етнічні риси, однак при цьому забути про будь-яку підтримку з боку уряду, кар'єрне зростання, можливість збагачення. Тому цілком зрозуміло, що переважна більшість місцевого дворянства прийняла умови, запропоновані урядом, поступово перетворюючись на консолідований привілейований стан. По-друге, проводячи політику колонізації нових земель, уряд насамперед робив ставку на своє, перевірене дворянство, роздаючи саме представникам російської дворянської верстви землі у причорноморських степах. По-третє, культурно-освітня політика царизму не сприяла збереженню національних рис переселенців, а навпаки, насаджуючи на всіх рівнях російську мову, уряд гальмував розвиток мов національних, створював атмосферу негативного сприйняття будь-яких проявів етнічної приналежності. Навчання в освітніх закладах усіх рівнів велося винятково російською мовою, і відповідно, дворяни, як най- освіченіший стан імперії, називали російську мову рідною. По-четверте, не потрібно забувати про наявні перебільшення, а інколи навіть фальсифікації, притаманні матеріалам Першого загальноросійського перепису. Однак усе наведене вище в жодному разі не применшує внесок і роль російських дворян у соціально-економічний, адміністративно-політичний та культурно-освітній розвиток причорноморських земель.

Крім росіян, найбільш чисельними етнічними дворянськими спільнотами по губерніях були: у Херсонській та Катеринославській - польське й українське дворянство; у Бессарабській - молдавське, польське та українське.

Певна частина дворянського загалу південного краю мала українське коріння. Спробу підрахувати кількість українців серед землевласників південноукраїнських земель здійснила Н.Д.Полонська-Василенко. За її підрахунками, українці становили 10,5% по п'ятнадцяти повітах Катеринославського намісництва у 1787 р.13 При цьому потрібно пам'ятати, що це період активної інтеграції української старшини до лав російського дворянства, а відтак, частина українців уже встигла отримати відповідний російський статус або чин. Тому кількість дворян українського походження була, безперечно, вищою. Добре відомі в Україні представники старшинських родів на той час уже вважалися представниками російського дворянства, наприклад, генерал-поручик Милорадович, генерал-майор Безбородько, прем'єр-майор Кочубей, прапорщики Капніст та Малама, надвірні радники Полетика і Левенець та багато інших.

Значну частину серед нового південноукраїнського дворянства становила колишня козацька старшина, яка змогла не лише зберегти власність і певні привілеї, а й отримати від російського уряду нові, як правило, у вигляді земельних ділянок. Найбільш легким шляхом для одержання дворянства козацькою старшиною була служба і наявність відповідних військових чинів. У 1787 р. С.Білий та А.Головатий передали для затвердження чинів два списки козацької старшини: один - на 91 особу, другий - на 74 особи14,