За підрахунками дослідника О.Ярошевича, наприкінці ХІХ ст. серед «основних регіонів України - Південно-Західні губернії, Малоросійські та Новоросійські, найменше українців мешкало саме у Новоросії - лише 47% населення краю»23. Щодо губерній Новоросійського краю, то тут, на думку автора, українська колонізація дещо запізнилася, зіткнувшись з активною великоросійською міграцією, а також значною колонізацією з боку іноземних переселенців. Найбільш «українізованими» були Катеринославська і Херсонська губернії (68% і 53%, відповідно), а найменша кількість українців мешкала у Таврійській і Бессарабській губерніях (42% і 19%). Якщо порівняти кількість дворян із загальною кількістю українського населення, то дійдемо висновку, що найчисельнішою, порівняно з іншими, була українська дворянська спільнота Херсонської губернії - загальна кількість дворян-українців становила 5791 особу, що дорівнювало 11,5% загальної кількості цього стану. Дворяни-українці Катеринославської губернії були менш чисельні - 3454 особи, хоча щодо загальної кількості дворян губернії вони становили майже 17%24.

Опановуючи південноукраїнські землі, українське дворянство було однією з провідних груп шляхетного стану, відігравши визначальну роль у культурних процесах краю, поширенні освіти, підприємницькій справі, в роботі земських і міських установ, освоєнні та подальшій розбудові цього регіону.

Наступною групою дворянської спільноти південноукраїнських земель були поляки, які з'являються на теренах Новоросійського краю із самого початку його офіційної колонізації. А.Скальковський наводить приклади прийняття представників польської шляхти на службу до Молдавського гусарського полку: командир Сербського гусарського полку Жандр зумів вивести з Польщі 40 родин дворян і поселити їх у Бахмутському повіті близько 1777 р.25 Саме з цього часу представники польських дворянських родин - Потоцькі, Понятовські, Ільїнські одержують у регіоні великі ділянки землі.

Історик стверджує, що поява поляків на південноукраїнських землях була пов'язана не лише з військовою службою, а й із торгівлею. Разом із графом П.Потоцьким польські шляхтичі оселяються в Херсоні та Одесі, де створюють торговельні контори.

Очевидно, поляки не дуже намагалися отримати статус дворянина Російської імперії. їм цілком вистачало свого шляхетства. Загалом, на початковому етапі освоєння південноукраїнських земель поляків, а особливо польських шляхтичів, тут було небагато. Однак із часом кількість представників польського дворянства істотно збільшується, поступово перетворившись на одну з міцних етнічних груп дворянського загалу причорноморських губерній.

Стосовно польського дворянства царський уряд поводився за традиційною моделлю: спочатку він не порушував адміністративного, соціального, культурного status quo, а згодом, крок за кроком, проводив поступову інтеграцію. Царизм шукав співробітництва з лояльними представниками панівних верств, які пізніше були інтегровані до аристократії імперії. Як і більшість інших кооптованих неросійських нобілітованих кіл (балтійські німці, фіни, грузини), польське дворянство оберігало свою етнічну ідентичність. Воно жило своїм уособленим життям, і з місцевим населенням не тільки не змішувалося, але й мало спілкувалося. Різниця мови та релігії робила злиття з місцевим населенням практично неможливим.

До цього слід додати той факт, що відносини між польською елітою та царською владою були досить складними і суперечливими. Внаслідок політичного протистояння кінця XVIII ст. царський уряд неодноразово вдавався до конфіскації маєтків польської шляхти та їх передачі до державного відомства.

У жовтні 1795 р. царат купив у князя Любомирського Узбережний маєток (650 тис. дес. землі) і передав придбану землю разом із селянами титулованим особам - Долгоруковим, Тутолміну, І.В.Гудовичу, Пущину, І.П.Салтикову (генерал-прокурор, який оформляв угоду з Любомирським), Апрелову, С.П.Ягу- жинському.

У перші два десятиріччя після 1812 р. до Бессарабії переселилося декілька сот шляхтичів із Подільської, Волинської, Київської та Херсонської губерній. Частина з них осіла в містах і створила там свої громади, частина розселилась у Південній Бессарабії, інші розійшлися по поміщицьких маєтках як посесори або керуючі справами.

Серед документів Акерманської міської думи знаходимо додатковий список жителів Акермана 1826 р., в якому названо 5 родин, що належали до шляхетського стану. Це - А.Томачинський, Я.Павловський, А.Дромітко, М.Шайко. У списку також наведені Агіфтон, Павло, Степан і Тимофій Долгоновські26. Так, наприклад, польські шляхтичі в 1827 р. проживали в Ізмаїльському повіті у с.Чумачук (6 осіб), у колонії Долекю (3 особи), колонії Тараклія (3 особи), с.Га- сан-Батир (19 осіб), с.Гура-Букулуй (16 осіб). Завдяки таким переселенцям у Тираспольському (Одеському) повіті з'являються села Цибульське, Букоємка, Янівка, Ширяєво. У фондах Ізмаїльського архіву (Ф.56 - Канцелярія Ізмаїльського градоначальства) зберігається чимало неопублікованих документів, які свідчать про активну участь представників польської шляхти в громадських та господарчих справах краю.

Перші відомості щодо кількості польського населення на півдні країни наводяться у «Статистичному огляді Бессарабської губернії 1822-1828 рр.» за 1827 р. Загальна кількість польського населення в Бессарабії становила 3224 особи27. Визначити, який відсоток від цієї кількості припадав на дворянську верству, практично неможливо. Історик А.Скальковський також спробував встановити кількість польських дворян, які мешкали на території Бессарабії. Проаналізувавши церковні списки, він довів, що їх кількість на початку ХІХ ст. сягала близько 2000 осіб28.

Більш детальну інформацію щодо кількості польського дворянства