До реформ 1860-х рр. практично не було випадків, коли євреї мали дворянський статус. Олександр ІІ був першим російським царем, який надав євреям частковий доступ до державної та військової служби: за наявності медичної або іншої університетської освіти євреї могли бути прийнятими на службу, отримуючи при зарахуванні чини від восьмого до десятого класу, які надавали його власнику статус особистого дворянина. Для того, щоб отримати статус спадкового дворянина єврею - особистому дворянину - потрібно було досягти чина дійсного статського радника або отримати орден Св.Володимира ^ ст. (до 1900 р.). Саме таким шляхом - шляхом державної служби - отримали свій привілейований статус переважна більшість євреїв наприкінці ХІХ ст. Однак навіть така мізерна кількість дворян-євреїв викликала занепокоєння як із боку влади, так і з боку дворянської спільноти. Із 1898 р. по 1901 р. було видано декілька постанов Сенату стосовно дворян-євреїв, усі вони мали заборонний характер.

Ще одне спостереження, яке також дозволяє пояснити заявлену кількість євреїв - спадкових дворян в Одесі: 6 із 13 спадкових дворян-євреїв - це були жінки. Це означає, що свій статус вони могли отримати завдяки шлюбу.

Таким чином, переважна більшість дворян-євреїв мали статус особистих, й отримали вони його виключно завдяки освіті та службовій діяльності. Тим більше, що об'єктивні умови південноукраїнських губерній (гостра потреба в досвідчених кадрах, чисельні вакансії на всіх рівнях губернської та земської влади) відкривали перед представниками цієї етнічної групи можливість працевлаштування та подальшого просування по службі.

Незначну кількісно, але цілком помітну групу дворянського загалу південноукраїнських земель становили вірмени і грузини. Вони традиційно несли службу в гусарських підрозділах російської армії. Після приєднання до Новоросійської губернії частини лівобережних українських земель багато вірмен і грузинів стали офіційно вважатися поміщиками південного краю. Серед великих землевласників зустрічаємо також секунд-майора князя М.Манвелова, капітанів Є.Кахова та Р.Манвелов, прапорщика князя С.Жевахова, надвірного радника Герсеванова, грузинського царевича Георгія та ін. Чимало грузинів вступило до служби у південноукраїнські військові підрозділи - поручик князь І.Манвелов, секунд-майор князь С.Манвелов, поручик С.Кахов.

Аналіз матеріалів I Всеросійського перепису населення дозволяє стверджувати, що у Бессарабії більшість вірмен-дворян мешкали у містах: в Акермані - 20 осіб, в Ізмаїлі - 40, у Рені - 1 особа. Щодо загальної кількості вірмен, які мешкали у цих містах, дворяни становили більше 7%. Більш аристократичною була вірменська громада Ізмаїла - понад 30% її складу, або кожна третя особа, були дворянами.

Наприкінці XVm - на початку ХІХ ст. серед південноукраїнського дворянського загалу фіксуються французи, італійці та греки. Деякі з них відправлялися до Росії в пошуках нових можливостей для використання своїх знань і навичок, дехто для збагачення. Практично усі вони облаштовувалися на півдні. Серед французів, які залишили слід в історії південноукраїнських губерній, були камерц-радник Рув'є (засновник перших мериносових вівчарень у Криму), професор де Серре (de Serres) - учений - технолог, ботанік.

У місті Херсон уже через два роки після його заснування діяло французьке торговельне товариство барона Антуана, яке сприяло поширенню торговельних зносин міста з Францією. Історик Д.Багалій наводить цікаві рядки з листів барона: «.На нашу думку, потрібно купувати російські природні багатства і тим збільшувати їх видобуток, а це останнє - дійсне багатство держави»49. Саме завдяки французькому барону Антуану було відкрито нові торговельні шляхи - по Дніпру до Акерману та по Бугу до Очакова.

У 1782 р. засновнику м. Херсон Івану Абрамовичу Ганнібалу через генерального російського морського командира графа Моценіго надійшов лист від італійців, які бажали переселитися до Російської імперії та оселитися у Ново- росії - так почалася італійська хвиля переселення на південноукраїнські землі. Так, італієць Амате в Новомосковському та Херсонському повітах Катеринославського намісництва у середині 80-х років XVIII ст. отримав 16 850 дес. землі, у Херсонському повіті його земляк італієць Вілдін мав 6000 дес. землі50.

Серед великих землевласників Південної України зустрічаються також італійські прізвища - Б.Галлеро та Антоніо Корнелло. Відзначилися італійські аристократи й на державній службі. У серпні 1816 р. генуезький дворянин Ра- фаїл Скасс отримав чин надвірного радника і був зарахований до штату Державної комісії іноземних справ, як чиновник з особливих доручень при Херсонському воєнному губернаторі. Славетний Йосип де Рибас - градоначальник Одеси - був уродженцем Неаполя. Серед його помічників - п'ємонтець секунд-майор Вітторіо Амадео Поджіо, який разом із неополітанським віце-консулом П'єро Сканціо здійснив контракт на постачання будівельних матеріалів з Італії. Багато італійських дворян мали приватні будинки у м. Одеса - секунд-майор Смекіо, поручики де Пачіола, Савоїні, Сарачіні, полковник Де Пелігріні, капітани Міке- ланджело Корсато та Бенеддетто Радсето, підпоручик Сілістріо Дель-Сассо51.

До другої половини XVIII ст. відноситься найбільша хвиля грецької еміграції до Росії. Серед греків-переселенців у південноукраїнські губернії переважну більшість становили ремісники, робітники, матроси та купці. За грецькими волонтерами до українського Причорномор'я серед інших прийшли греки - представники аристократичних родин. Одними з перших на землях Російської імперії опинилися родини Іпсіланті, Катаказі, Мурузі, Негрі та інші, які