Одним з основних занять більшості греків-колоністів була торгівля, й, відповідно, певна кількість відомих представників цієї етнічної групи водночас поєднували в собі аристократичне походження з приналежністю до купецького стану. Саме це поєднання було досить специфічною і визначальною рисою грецької дворянської спільноти регіону.

Аристократами за походженням була родина Дмитра Спиридоновича Інглезі, який народився у Греції. З Одесою була пов'язана діяльність і доля представників давнього грецького аристократичного роду Стамерів. Один із них - Л.Стамер - народився і похований в Одесі, працював у канцелярії генерал-губернатора, засновник грецького благодійного товариства. Наприкінці XIX ст. в Одесі жив Олександр Аристидович Ревеліоті - грек, дворянин, бібліофіл, відомий своїм книжковим зібранням, яке успадкував від батька - Аристида Ревеліоті. Серед славетних греків-дворян краю потрібно назвати родини Родоканакі, Маразлі53.

Серед греків Новоросійського краю значну частку становили військові: Ало- пеус Федір Давидович - генерал-лейтенант, граф, одеський градоначальник; Лідерс Олександр Миколайович - генерал-ад'ютант, герой Кримської війни; По- пандопуло Олександр Спиридонович - віце-адмірал, начальник Одеського порту; Радецький Федір Федорович - генерал від інфантерії, національний герой Болгарії та Росії. Усе це яскраво свідчить про поступовий відхід грецьких нобілів від свого коріння і входження до дворянського товариства Росії.

За даними I Всеросійського перепису 1897 р., на території українського Причорномор'я мешкало майже 300 греків-дворян. Найбільша за чисельністю грецька аристократична спільнота мешкала у Херсонській губернії - понад 130 осіб, хоча удільна вага греків-дворян була вищою у Бессарабії порівняно із загальною кількістю дворянства губернії. Найменша кількість представників грецької етнічної спільноти налічувалась у Катеринославській губернії.

Прізвища багатьох греків - представників аристократичних родів пов'язані у причорноморському краї з будівництвом міських споруд, храмів, наданням підтримки навчальним закладам та лікарням, активною просвітницькою та благодійницькою діяльністю. Славні імена греків залишилися у пам'яті нащадків, на сторінках підручників з історії, у назвах будинків та вулиць чорноморських міст.

Цікаво, що серед заявлених під час перепису 1897 р. етносів трьох причорноморських губерній зустрічаються й досить «екзотичні» (як для південноукраїнських земель). Так, у Херсонській губернії проживало 27 дворян - фінів, 12 - шведів і 1 дворянин - кавказький горець. У Катеринославській губернії 32 дворянина рідною мовою назвали «литовсько-латиську» та 9 дворян - англійську. Щодо Бессарабії, то тут зустрічаємо 10 дворян турецько-татарського походження, 7 дворян-фінів, 2 кавказьких горця. Серед нобілів краю були швейцарець граф Паравічіні, ногайський дворянин Джем-Мамбет-бей-Мурза, татарські родини Ширинів, Мансурських, Аргинських.

Але найбільше здивування викликала одна особа - це спадкова дворянка, яка мешкала у сільській місцевості Оргеївського повіту й була циганкою за походженням^). Справа у тім, що становище циган на бессарабських землях мало досить специфічні риси: це була єдина категорія населення, яка перебувала у кріпацькій залежності. Слово «циган» було синонімом слова «раб». У XIX ст., як і раніше, цигани заробляли собі на життя та поміщику на оброк, головним чином, ремеслами. Типовий перелік «циганських» професій того часу зберігся в архіві села Маркоуци. Оброк дворянину платили: 100 ковалів, 46 котельників, 185 чоботарів, 185 музикантів, 1 швець, 1 цирюльник54. Яким же чином серед цього самого пригніченого у Бессарабії народу з'явилася спадкова дворянка? Знайти відповідь допомогла література. У вірші Д.Кедріна «Циганка» читаємо: «Гусары влюблялись в цыганок, и седенький поп их венчал».

Характерною рисою південноукраїнського дворянства був його багатонаціональний склад, який не мав аналогів у світі. Разом із тим це зовсім не заважало становій та соціальній єдності цієї верстви. Наявність серед дворянського загалу значного прошарку представників різних європейських мовних груп - німецької, французької, італійської, грецької, молдавської - свідчить, з одного боку, про їх безпосередню участь у процесах освоєння південноукраїнських земель, а з іншого, - про лояльне ставлення царської влади до них. Хоча з іншого боку, факти свідчать, що переважна більшість спадкових та особистих дворян належали до корінного населення і лише незначна їх частина - до числа тих, які народилися в інших державах. На жаль, щодо українського дворянства царський уряд дотримувався політики «обмеження». У порівнянні із загальною кількістю українського населення у цих губерніях кількість дворян-ук- раїнців рідко досягала хоча б одного відсотка. З одного боку, це можна пояснити бажанням деяких українців «приховати» своє етнічне коріння й повністю злитися з російським дворянством, а з іншого, - свідчить про те, що царська влада не дуже поспішала визнавати за українцями статус дворян і надавати їм відповідні земельні ділянки на означених землях.

Як влучно підмітив історик Д.Багалій, «.не потрібно суворо судити колоністів південноукраїнських земель. Одні з них зробили більше, інші - менше. Чимало було зроблено доброго, видатного, корисного. Чимало було й невидатного, злого. Одні хотіли служити громадським інтересам, інші просто виконували свої обов'язки, треті шукали слави, а інші не відмовлялися від своєї користі. Але ж, кінцем, діло було зроблено велике: зброєю та мирним заселенням придбано Новоросійський край і в ньому насаджена чимала культура»55. Не принижуючи внеску іноземців у процес колонізації регіону, ми впевнені, що основний тягар щодо освоєння південноукраїнських земель, їх політико-адміністра- тивного облаштування лягав на плечі представників традиційних для цих земель етносів - українців, росіян, поляків, молдаван.

1