М.А.Ковальчук Ковальчук Михайло Анатолійович - канд. іст. наук, наук. співроб. Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України.

ПОВСТАНСЬКО-ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ ПРОТИ БІЛОҐВАРДІЙЦІВ НА КИЇВЩИНІ (ВЕРЕСЕНЬ 1919 - СІЧЕНЬ 1920 рр.)

На підставі невідомих архівних документів і спогадів сучасників досліджено розгортання повстансько-партизанського руху на Київщині проти білогвардійських військ ґенерала АДенікіна в 1919-1920рр., відтворено перебіг бойової діяльності повстанських загонів та визначено їх політичну спрямованість.

Історія повстанського руху в Україні доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. й дотепер рясніє численними «білими плямами». Незважаючи на клопітку працю істориків упродовж останніх десятиріч, чимало аспектів цієї теми й дотепер залишаються маловивченими. Здебільшого, увагу дослідників привертає антибільшовицька складова повстанського руху, що часто призводить до нерозробленості інших, не менш важливих сюжетів з історії українського повстанства. Зокрема, недостатньо вивченою в історіографії залишається повстанська боротьба в Україні проти російських білоґвардійських військ у 1919-1920 рр. За радянських часів ця тема була відверто кон'юнктурною, що зовсім не сприяло її науковому вивченню1. Однак і сьогодні відсутні цілісні й узагальнюючі дослідження з цієї теми. Порівняно відомими є сюжети, пов'язані з боротьбою проти денікінців у Південній Україні (діяльність повстанської армії Н.Махна, Висун- ської і Баштанської республік), але повстансько-партизанський рух проти білих в інших реґіонах країни практично не знайшов відображення в історичній літературі. Так, невивченою сторінкою в історії національно-визвольних змагань залишається боротьба проти білоґвардійців на Київщині, що вважалася в 1919-1920 рр. одним із найбільших реґіонів українського повстанства. Досі ця тема не знайшла висвітлення в історичних працях - незважаючи на те, що реґіональний вимір історії українського повстанства потребує особливо ретельного й об'єктивного вивчення. Тож, спираючись на архівні документи й спогади сучасників, ми спробували дослідити повстансько-партизанський рух проти білоґвардійців на Київщині в 1919-1920рр.

Улітку 1919 р. війська ґенерала А.Денікіна розгорнули загальний наступ проти більшовиків на півдні Росії та в Україні. Переслідуючи відступаючі з'єднання червоної 14-ї армії, білоґвардійці у середині серпня переправилися на правий берег Дніпра у районі Катеринослава й Олександрівська2. Спочатку денікін- ське командування не планувало операцій на Правобережжі, але стрімкий відступ більшовиків заохочував білих до продовження наступу. Легкість, з якою білоґвар- дійські десанти наприкінці серпня 1919 р. захопили Херсон, Миколаїв та Одесу, засвідчила військову слабкість більшовиків у цьому реґіоні. Відтак у ставці дені- кінських Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) було вирішено продовжувати операції на терені Київщини до остаточного її зайняття3. Не останню роль у цьому відіграв ентузіазм, з яким населення наддніпрянських міст зустрічало білоґвардійців. «Я ніколи не забуду в'їзду свого до Катеринослава, - згадував командир 3-го Кубанського кінного корпусу ґенерал А.Шкуро. - Люди стояли навколішки і співали «Христос воскрес», плакали й благословляли нас. Не лише козаки, але і їхні коні були буквально засипані квітами. Духівництво в парадному вбранні служило повсюди молебні. Робітники ухвалили працювати на Добрармію в міру своїх сил. Маса жителів вступала добровольцями у війська. Підйом був колосальним»4. Подібні картини спостерігалися і при вступі білих до інших міст Наддніпрянщини. Білоґвардійське командування розраховувало отримати на Правобережній Україні значні людські поповнення, украй необхідні для виснажених безперервними боями військ, що вели наступ проти більшовиків у Центральній Росії.

Протягом короткого часу білим удалося без особливих зусиль зайняти майже всю Херсонщину. Однак просунутися вглиб Правобережжя перешкоджали українські війська. Армія УНР та Українська галицька армія у серпні 1919 р. визволили від більшовиків Поділля, а також більшу частину Волині і Київщини. Невиз- начені відносини між УНР та ЗСПР поступово переростали у взаємне протистояння. 31 серпня білоґвардійці захопили Київ, витіснивши з міста українські війська. Після цього останні відтягнулися на захід, а білі до середини вересня 1919 р. зайняли переважну частину Київщини, яка на тривалий час потрапила під владу денікінської адміністрації.

На цей час Київщина вважалася одним із найбільших осередків повстанського руху в Україні. Незважаючи на всі зусилля, більшовикам не вдалося придушити полум'я повстанства у цьому районі - добре організовані й озброєні селянські загони були недосяжними у лісових нетрях Південної Київщини. «Розбиті банди розсіюються по лісах і болотах, інколи навіть збираються в особливих місцях, зручних для укріплення і перетворюють їх на справжні фортеці, звідки час від часу влаштовують вилазки на ближчі населені пункти. Таким місцем є, наприклад, Холодний Яр, збудований у часи Запорізької Січі. Він простягається на 30 верст у довжину і 15 у ширину, його перетворено на справжню фортецю, для взяття якої потрібні значні сили Червоної армії», - змушений був констатувати один із більшовицьких командирів5. Із приходом білих значна частина партизанів повернулася до рідних осель. Зі свого боку білоґвардійці намагалися використати найбільш стійкий і бойовий елемент серед повстанців для створення партизанських частин. Так, командир 1-го Дніпровського кінно-партизанського загону С.Баранов у відозві до «громадян Росії» закликав населення повставати проти більшовиків і допомагати Добровольчій армії6. На початку вересня 1919 р. у Києві розпочалося формування «1-го Малоросійського добровольчого партизанського загону по боротьбі з комуною та анархією». Командиром його було призначено полковника Клименка-Глейгеля, а його помічником став відомий на Київщині повстанський ватажок, активний борець проти червоних та ініціатор єврейських погромів - отаман І.Струк. Уже 24 вересня перший