Але ставлення населення Київщини до приходу російських білоґвардійців було неоднозначним. Великодержавна шовіністична політика нової влади не могла знайти співчуття серед мешканців краю, де ще зберігалася пам'ять про козаччину й національно-визвольну боротьбу ХУІІ-ХУІІІ ст. Недарма під час революції 1917-1918 рр. Київщина була одним із найбільших осередків українського національного руху (залишення цього реґіону білоґвардійцям стало серйозною помилкою уряду УНР). До того ж прихід білих на зміну червоному терору приніс безконтрольне свавілля військових частин. Із перших днів денікінської влади населення багатьох сіл і містечок Київщини стало жертвою різноманітних поборів, реквізицій і неприхованого грабунку з боку білоґвардійських військ. Кількаденний єврейський погром, влаштований у Фастові 2-ою Терською козачою бриґадою, вразив місцевих мешканців своєю нелюдською жорстокістю8. Перешкодити подібним «ексцесам» не було кому, оскільки цивільної адміністрації на місцях білоґвардійці майже не мали. Унаслідок цього серед населення Київщини швидко зростали антиденікінські настрої. Більшовицький аґент, що наприкінці вересня 1919 р. відвідав Київщину, повідомляв: «Настрій селянства в більшості петлюрівський, із Добрармією не миряться»9. Антагонізм між населенням і новою владою розпалювали більшовицькі шпигуни, а також емісари уряду УНР, що прагнули організувати збройне повстання проти білих. Малочисельні білоґвардій- ські війська, розквартировані на Київщині, не могли запобігти розгортанню повстансько-партизанського руху. На 18 вересня 1919 р. війська Київської області ЗСПР налічували близько 7270 багнетів і 330 шабель, переважна частина з яких перебувала на фронті проти більшовиків та армії УНР10. У деяких повітових містечках формувалися офіцерські батальйони й роти, а також підрозділи державної варти. Але цих незначних сил було недостатньо навіть для підтримання правопорядку на місцях, не кажучи вже про боротьбу із повстанством.

На початку вересня 1919 р. у районі Чигирин - Звенигородка проти білоґвардійців уже діяли повстанські загони силою в 500 бійців, створені старшинами армії УНР - поручником М.Палієм-Сидорянським, хорунжим Калюжним та отаманом П.Соколом11. «У повіті оперують банди Калюжного та Холодноярський петлюрівський полк», - повідомляв звенигородський комендант12. Маючи наказ командувача Київської групи армії УНР отамана Ю.Тютюнника дезорганізувати білоґвардійські тили, загони М.Палія-Сидорянського й Калюжного навіть захопили на деякий час Звенигородку13. «Солдатам денікінської армії наказую негайно розстрілять всіх офіцерів і, передавши зброю українському трудовому селянству, відправитись на родину, - ішлося у виданому М.Палієм-Сидорянським наказі №1. - Солдат денікінської армії, пійманий зі зброєю, буде розстрілюватись.

Офіцери-добровольці! Вам несу я гибель – і нема тієї сили, яка б спасла вас од мук і смерти»14. Наприкінці вересня ротии повстанців було кинуто дві сотні партизанського дивізіону 42-го Донського козачого полку, зняті з українського фронту15. Однак знищити повстанські загони білим не вдалося, і збройні сутички в околицях Звенигородки не припинялися.

Водночас бойову діяльність ротии білоґвардійців розгорнули й загони радянської орієнтації. Одним із найбільш відомих повстанських ватажків на Південній Київщині був С.Коцур – колишній каторжанин, за фахом сільський учитель, а в недалекому минулому командир більшовицького Чигиринського полку16. Досить популярний у рідному Чигиринському повіті, С.Коцур швидко сформував чималий загін із невдоволених денікінським режимом селян. Уже в перших днях вересня чигиринські повстанці чинили напади на залізничні лінії й комунікації. Як відзначалося у білоґвардійському зведенні, партизанам удалося навіть улаштувати катастрофу поїзда, в якому їхав командувач Добровольчої армії ґенерал В.Май-Маєвський17. На початку жовтня 1919 р. Загін С.Коцура, скориставшись військовою слабкістю білих, захопив на короткий час Чигирин18.

На Канівщині організатором ервонного повстанського загону став голова місцевої комуністичної організації С.Федоренко, який під час відступу більшовиків залишився з кількома своїми однодумцями в Таганчеській волості для підпільної діяльності. Маючи 14 кулеметів, 200 рушниць та достатню кількість боєприпасів В. Федоренко у середині вересня розпочав формування повстанського загону19, який уже невдовзі налічував кілька сотень бійців і розташовувався у районі Таганча - Поташня - Канів20. У цей же час у Звенигородському повіті діяв червоний партизанський загін під командою Туза - колишнього командира більшовицького Звенигородського караульного батальйону, який кинув військову службу й повернувся на Звенигородщину21.

Поява на Київщині уенерівських і червоних повстанських загонів привернула увагу білоґвардійського командування. 2 жовтня 1919 р. командувач військ Київської області ЗСПР ґенерал А.Драґомиров наказав командиру 2-го армійського корпусу ґенералу М.Промтову «очистити від тилових банд район Козятин - Трипілля - Черкаси - Христинівка»22. Однак виконати цей наказ М.Промтов не мав змоги, адже одна частина його військ діяла проти армії УНР, а інша - на фронті проти більшовиків. Жодних резервів у розпорядженні комкора не було. За відсутності ж військової сили місцевій денікінській адміністрації залишалося лише безсило спостерігати за розгортанням у реґіоні повстанського руху.

У вересні 1919 р. прапор відкритого повстання проти білоґвардійського режиму підняв відомий організатор повстансько-партизанського руху на Київщині - отаман Зелений (Д.Терпило). Напередодні він визнав найвищою владою в Україні уряд УНР і деякий час спільно з українськими військами здійснював бойові операції проти більшовиків. Із приходом на Київщину білоґвардійців Зелений вирушив до тимчасової столиці УНР Кам'янця-Подільського з метою одержати кошти й амуніцію для своїх партизанів. В інтерв'ю українським журналістам у середині вересня 1919 р. ватажок повстанського руху заявив, що боротиметься проти білих до остаточної перемоги, «поки сам народ не зможе утворити ту владу, яку сам схоче»23. Повернувшись на