Очолене Зеленим повстання спершу мало успіх. На початку жовтня 1919 р. повстанці здійснили напад на Васильків, а їх роз'їзди були помічені в околицях Канева, Рокитного й Білої Церкви. 9-14 жовтня двотисячна повстанська дивізія Зеленого за підтримки гарматного вогню повела наступ на Канів, який обороняли лише 80 службовців державної варти25. Повстанцям практично вдалося зайняти місто, але в перестрілці було важко поранено отамана Зеленого, що відразу ж змусило дніпровців відступити26. Коли ж наступного дня від ран він помер, на бійців отамана чекала ще одна несподіванка - під Каневом з'явилася т.зв. Полтавська повстанська бриґада, що діяла під егідою українських боротьбистів. Це військове формування деякий час перебувало у складі армії УНР, але внаслідок ідеологічних розбіжностей залишило українське військо й вирушило на Полтавщину для організації там антиденікінського повстання27. Оскільки повстанці Зеленого діяли під прапором УНР, полтавці роззброїли загони Дніпровської дивізії, після чого здобули штурмом Канів, переправилися на лівий берег Дніпра й продовжили далі свій шлях28. Пригнічені загибеллю командира і втратою зброї, повстанці Зеленого почали розходитися по домівках, і Дніпровська дивізія розпалася. Наприкінці жовтня у районі Канева та Золотоноші ще діяли загони колишніх зеленівців, які налічували до 1000 повстанців при 5 гарматах29. Поступово від Дніпровської дивізії залишилися три невеличких загони, кожен з яких налічував кілька десятків бійців. Найбільшою бойовою активністю відзначився загін отамана Дьякова (колишнього заступника Зеленого), що діяв у Германівській та Кагарлицькій волостях Васильківського повіту. Загін Й.Завзятого оперував у Черняхівській волості, а відділ Я.Удода-Самозванця - у районі Трипілля30.

Незважаючи на поразку отамана Зеленого, повстансько-партизанський рух на Південній Київщині розростався. У середині жовтня 1919 р. чигиринський загін С.Коцура вчинив успішний напад на Новогеоргіївськ. Із наближенням до містечка білоґвардійського охоронного підрозділу загін відступив до лісу, прихопивши як заручників міського голову, помічника коменданта і чотирьох священиків31. Білим вдалося відбити напад загону С.Коцура на ст. Кам'янка (втрати повстанців склали близько 50 осіб убитими й 40 пораненими)32. Усього ж, за даними білоґвар- дійської розвідки, станом на 20 жовтня 1919 р. С.Коцур мав у своєму розпорядженні до 2000 бійців при 3 гарматах; при цьому частина повстанців була вбрана у трофейні англійські однострої33.

Реґіоном підвищеної повстанської активності залишалася Звенигородщина. Найбільшими за чисельністю були загони М.Палія-Сидорянського й Калюжного, які білоґвардійцям так і не вдалося знищити. «Палій у Звенигородщині оставив організаторів повстання, які будуть чекати нашого наступу і відповідного наказу про загальний рух повстань в тилу», - такий запис з'явився у щоденнику штабу армії УНР 11 жовтня 1919 р.34 Наприкінці жовтня білоґвардійська розвідка відзначала бойову діяльність загонів Палія (600 бійців), Калюжного (200 бійців), а також невеличких відділів отамана С.Гризла35. Існували на Звенигородщині й повстанські формування пробільшовицької спрямованості - боротьбистський загін Петренка (300 осіб) і невеличкий червоний загін Афанасьєва (50 осіб)36.

Білоґвардійське командування було всерйоз занепокоєне масштабами повстанства на Правобережжі. Як зазначав згодом командувач Новоросійської області ЗСПР ґенерал Н.Шиллінґ, повстанський рух на Київщині й Північній Херсонщині «створював загрозу тилу військ Київської області і швидко наближав момент цілковитого розриву залізничного зв'язку між Правобережною Україною і Північною Таврією»37. Для координації боротьби проти повстанців, запілля Київської області ЗСПР наприкінці жовтня 1919 р. було розподілене на 3 тилових райони - Київський, Черкаський і Лубенський. Загальне керівництво бойовими діями на «внутрішньому фронті» Київської області ЗСПР покладалося на ґенерала Ф.Рерберґа. Черкаський тиловий район, що охоплював Південну Київщину, підлягав командирові 2-го армійського корпусу ґенералові М.Промтову38. Та оскільки з'єднання корпусу перебували на фронті, боротьба з повстанськими загонами, як і раніше, покладалася на місцеві охоронні відділи, офіцерські підрозділи й державну варту.

На початку листопада 1919 р. білим удалося добитися часткових успіхів у боротьбі з повстанським рухом на Київщині. Запасний офіцерський батальйон 5-ї білоґвардійської дивізії, виступивши з Черкас на Чигирин, завдав поразки загону отамана С.Коцура39. Водночас каральний загін черкаської офіцерської роти розбив поблизу Мошен червоний повстанський загін Рябоконя40. Та все ж локалізувати повстансько-партизанський рух білоґвардійцям не вдалося. «...У межах тилів лише однієї Київської області виявлено 28 банд, які можна оцінити у 8000 осіб, що мають у своєму розпорядженні багато зброї включно з гарматами», - доповідав начальник київського пункту розвідувального відділу штабу військ Київської області ЗСПР 11 листопада 1919 р.41

Підтримка партизанів значною частиною сільського населення Київщини надзвичайно ускладнювала боротьбу з повстанством. У середині листопада, за даними денікінської адміністрації, прихильне ставлення до Добровольчої армії спостерігалося лише у Звенигородському й Чигиринському повітах, населення ж Канівського, Таращанського та Черкаського повітів загалом співчувало повстан- цям42. «Під впливом великої кількості петлюрівських аґітаторів, що прибули до правобережної частини області впродовж останнього місяця, повстанський рух в цьому районі розростається», - доповідав командуванню ґенерал-квартирмейстер Київської області ЗСПР ґенерал А.Шуберський43. Так, у Звенигородському повіті поручник Мітла закликав українців до повстання проти білоґвардійців, у Мошнах на Черкащині виник петлюрівський повстанський загін в 250 осіб44. Доповідаючи про розгортання повстанського руху, начальник розвідувального відділу штабу військ Київської області ЗСПР зазначав: «Більшовицької