На середину грудня 1919 р. Київщина залишалася реґіоном із найбільш організованим на Правобережжі самостійницьким повстанським рухом. При цьому, як відзначалося у білоґвардійських зведеннях, ааме район Холодного Яру (Мошни – Корсунь – Бобринська – Фундукліївка – Чигирин) був «найбільш загрозливим» у плані повстанської активності97. Начальник тилу військ Київської області ЗСПР ґенерал Ґ.Розаліон-Сошальський наполегливо вимагав від командування направити армійські частини для боротьби з повстанським рухом у Черкаському й Чигиринському повітах. 15 грудня командувач військ Київської області ЗСПР ґенерал А.Драґомиров віддав розпорядження про передачу 3-го Осетинського кінного полку й Осетинського пішого батальйону зі складу 2-го корпусу в розпорядження начальника тилу військ області98. Наступного дня Ґ.Розаліон-Сошальський уже роохав командира 7-ї пішої дивізії ґенерала Н.Бре- дова направити ці частини на ст. Корсунь99. На ст. Цвіткове зосереджувався зведений ударний батальйон, що призначався для боротьби з повстанцями у районі Корсунь – Бобринська – Новомиргород – Звенигородка і був сформований із колишніх охоронних офіцерських рот і комендантських команд повітів Лівобережної України100. У розпорядження начальника тилу військ Київської області ЗСПР передавалися також розквартировані у районі Черкас ґвардійські запасні батальйони. Крім того, Ґ.Розаліон-Сошальський розраховував, що після придушення махновського повстанського руху на Катеринославщині з'єднання 2-го армійського корпусу ґенерала Я.Слащова також будуть перекинуті для операцій у Черкаському й Чигиринському повітах101.

Однак планам білоґвардійського командування не судилося збутися. Саме у цей час 12-та більшовицька армія розгорнула наступ на Київ, а 16 грудня білоґвардійці здали червоним столицю України102. Війська Київської області ЗСПР було терміново підпорядковано командувачу військ Новоросійської області ґене- ралу Н.Шиллінґу, який отримав від А.Денікіна наказ утримувати передусім Південну Україну. На Київщині білоґвардійські війська мали обороняти переправи біля Кременчука і Черкас, міцно втримуючи лінію Черкаси - Бобрин- ська - Цвіткове й христинівський залізничний вузол103. Частини 5-ї пішої дивізії зосереджувалися для охорони залізниці, 2-й Лабинський і 2-й Таманський козачі полки перекидалися на Катеринославщину для боротьби з махновцями, а 4-та стрілецька дивізія виводилася в резерв на ст. Знам'янка104. «У зв'язку з безперервними грабунками і реквізиціями відступаючих військових частин ставлення селян до Добрармії різко неґативне. У багатьох місцях селяни організуються для нападу на обози військових частин», - повідомляв співробітник денікінської адміністрації на Київщині105. 17 грудня ґенерал Н.Шиллінґ доповідав командуванню: «Усі тили Київської групи до лінії Катеринослав - Олександрівськ включно тепер переповнені бандами, що загрожує перейти у стан суцільного повстання. Залізниці, з огляду на відсутність пального та діяльність банд, під загрозою повної зупинки»106. 18 грудня в розпорядження начальника тилу Київської області ЗСПР було надано 3 бронепотяги («Москвич», «Русский», «Донец»), призначені для операцій проти повстанців на відтинках Фастів - Цвіткове - Христинівка - Знам'янка107.

В умовах загального відступу білоґвардійці були вже не у змозі ліквідувати повстанський рух на Київщині. «Денікінці не зуміли здобути околиць Холодного Яру і знищити в них збройних сил, які під час відвороту «білої» армії форсували залізницю Бобринська - Знам'янка, часто захоплювали потяги з бойовими припасами і награбованим майном, хоч на цей відтинок стягнено поважну кількість бронепотягів, які цілими днями без толку обстрілювали з дальнобійних гармат холодноярські ліси і жорстоко розправлялися з дальшими селами», - згадував сучасник108. У білоґвардійському розвідувальному зведенні від 18 грудня 1919 р. чисельність загонів В.Чучупаки, зосереджених у районі Черкаси - Бобрин- ська - Фундукліївка - Новогеоргіївськ, визначалася в 6000 осіб, причому озброєних було не менше половини109. «При повному зосередженні у Коцури можна вважати до 1500 чоловік, Чучупаки - до 1200 озброєних і 2-3 тис. неозброєних», - стверджувала розвідка білих110. 23-24 грудня в районі Черкас загін В.Чучупаки (1000 осіб), здійснюючи мобілізацію, витримав бій із білими. 27 грудня білоґвардійська розвідка відзначала скупчення близько 1500 холодноярських повстанців у районі Чигирина. Загін С.Коцура, що налічував лише 400 бійців, розташовувався в Новогеоргіївську111. Двотисячний повстанський загін було помічено у районі ст. Бобринська-Фундукліївка, значні сили повстанців діяли також у районі Таганча - Городище - Мошни112. Поблизу Корсуня виник партизанський загін колишнього прапорщика Гаркуші, який 22 грудня вчинив напад на Нарбутівський цукровий завод. У Васильківському повіті білоґвардійцям вдалося розбити повстанський загін отамана Дьякова і навіть захопити його командира, якого було страчено. Уцілілі бійці загону Дьякова приєдналися до відділу отамана Й.Завзятого113. До боїв із повстанцями додавалися ще й сутички з армією УНР у південно-західному районі Київщини. 26 грудня білоґвардійська кіннота розгромила поблизу містечка Животова 3-тю дивізію армії УНР, але вже 28 грудня під Жашковом українські частини завдали противникові значних втрат114.

Безумовно, діяльність повстансько-партизанських загонів сповільнювала евакуацію білоґвардійцями залізничних ліній Біла Церква - Цвіткове - Бобринська. Унаслідок псування повстанцями залізниці зазнали катастрофи ешелони штабів Зведеної ґвардійської пішої дивізії, 15-ї пішої дивізії, 2-го армійського корпусу. Міст біля ст. Таганча було висаджено в повітря саме перед проходженням ешелону штабу військ Київської області ЗСПР115. Відступ білоґвардійських частин похідним порядком надзвичайно ускладнювався внаслідок постійних сутичок із пов- станцями116. Денікінська адміністрація на місцях припинила своє існування, а її