Наприкінці грудня 1919 р. остаточно дезорганізовані війська Київської області ЗСПР під натиском 12-ї більшовицької армії відтягнулися до району Черкаси - Цвіткове - Тальне - Умань118. 26 грудня червоні вибили білоґвардійців із Кременчука, а 31 грудня за допомогою холодноярських повстанців захопили Черка- си119. Рештки військ Київської області ЗСПР відступили на Єлисаветград - Оль- віопіль, що дало змогу армії УНР безперешкодно зайняти район Умані. До початку січня 1920 р. переважну частину теренів Київщини знову зайняли російські більшовицькі війська. Холодноярська повстанська організація деякий час уникала прямої конфронтації з червоними, прагнучи виграти час для організаційної розбудови власних сил. Як писав 27 січня 1920 р. командувач армії УНР ґене- рал М.Омелянович-Павленко своєму заступникові отаманові Ю.Тютюннику, загони А.Гулого-Гуленка, С.Коцура, В.Чучупаки «визнали принцип радянства, завдяки чому мають спокійне відношення з більшовиками, зможуть дальше провадити організаційну справу»120. Та якщо окремі повстанські отамани (С.Коцур) не побажали поривати з радянською орієнтацією, то основні сили Холодноярської республіки вже невдовзі розгорнули бойові дії проти червоних під прапором УНР. В історії повстансько-партизанського руху на Київщині розпочиналася нова сторінка...

Таким чином, наприкінці 1919 р. повстансько-партизанський рух на Київщині став головним чинником дестабілізації денікінської влади в реґіоні. Узятися за зброю селянина здебільшого змушували безчинства і свавілля біло- ґвардійських частин, що досягли масового характеру. У політичному плані серед повстанців домінували самостійницькі (уенерівські) настрої. Повстанський рух, що здійснювався під прапором УНР, виявився найбільш масштабним і організованим. Слід відзначити, що незважаючи на певні симпатії до гасел радянської влади, прибічників комуністичної доктрини у повстанському середовищі було обмаль. Протягом кількох місяців партизанські загони цілковито дезорганізували ворожі комунікації у безпосередньому запіллі військ Київської області ЗСПР й знищили місцеву адміністрацію. Утім, поразка УНР у війні з А.Денікіним не дала змоги українському урядові скористатися наслідками повстанської активності. Зробити це вдалося більшовикам - адже саме діяльність повстансько-партизанських загонів у білоґвардійських тилах на Київщині значною мірою й забезпечила успіх наступальних операцій Червоної армії на Правобережній Україні наприкінці 1919 р.

1 Надмірно тенденційні й узагальнені праці радянських дослідників фактично не розкривають теми і мають надзвичайно низьку наукову вартість. Див., наприклад: Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Летопись революции. - 1926. - №3/4 (18/19) - С.70-90; Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. - Ужгород, 1963. - 76 с.; Балковий П. Війна без флангів. Партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та інтервентів у 1918-1920 рр. - К., 1966. - 303 с.; Супруненко М. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - К., 1979. - 287 с.; Вовк Т. Збройна боротьба трудящих України в тилу денікінської армії // Укр. іст. журн. - 1980. - №10. - С.66-75.

2 Шкуро А. Записки белого партизана // Белое дело. Добровольцы и партизаны. - Москва, 1996. - С.222.

3 Деникин А. Очерки русской смуты. - Т.4, 5. Вооружённые силы Юга России. - Москва, 2005. - С.498; Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). - Ф.5956. - Оп.1. - Д.391. - Л.3 об. - 4.

4 Шкуро А. Записки белого партизана. - С.223.

5 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - 0п.20. - Спр.116. - Арк.105.

6 Там само. - Оп.18. - Спр.63. - Арк.20.

7 Там само. - 0п.20. - Спр.39. - Арк.56, 61-62. Невдовзі виявилося, що навіть перейшовши на бік білогвардійських військ, Струк не позбувся звички до грабунків та єврейських погромів. «Найбільше зло - це отамани, що перейшли на наш бік, типу Струка, - писав А.Денікіну з цього приводу головнокомандувач військами Київської області ЗСПР ґенерал А.Драґомиров. - Це типовий розбійник, якому судилася, поза всяким сумнівом, шибениця. Приймати їх до нас і зберігати їх загони - це [означає] лише паплюжити нашу справу» (Деникин А. Очерки русской смуты. - Т.4, 5. - С.520). Водночас серед білогвардійців існували різні думки щодо моральної вартості повстанців. Так, один із керівників білогвардійської контррозвідки в Україні поручник М.Ціммерман вважав отамана Струка та його партизанів надійними й перевіреними борцями проти більшовизму (ГАРФ. - Ф.5881. - Оп.2. - Д.724. - Л.28).

8 Сергійчук В. Погроми в Україні 1914-1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських архівах. - К., 1998. - С.479-488.

9 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.18. - Спр.24. - Арк.3-4; КП(б)У за денікінщини (матеріяли й документи) // Летопись революции. - 1930. - №1 (40). - С.222.

10 Российский государственный военный архив (далі - РГВА). - Ф.39540. - Оп.1. - Д.35. - Л.93 об. - 94, 124-124 об.; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько- білогвардійське збройне протистояння. - К., 2006. - С.533.

11 РГВА. - Ф.39666. - Оп.1. - Д.43. - Л.4.

12 Там же. - Ф.39660. - Оп.1. - Д.178. - Л.61.

13 Палій-Сидорянський М. «На рейді» // Гуртуймося. - 1931. - Ч.УІІІ. - С.27-30.

14 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОУ України). - Ф.4592. -