Отже, 28 листопада 1918 р. у м. Суджа (нині Курська обл. Росії) на території так званої «нейтральної зони» було сформовано тимчасовий радянський уряд України, до складу якого увійшли Г.П'ятаков (голова), В.Антонов- Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), К.Ворошилов (нарком внутрішніх справ), Е.Квірінг, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, В.Аверін, А.Шліхтер та ін.10

Наступного дня було оприлюднено маніфест радянського уряду до українського народу, який проголошував режим гетьмана Скоропадського скинутим, перехід влади в руки радянського уряду й закликав до масового збройного виступу за встановлення влади Рад. Маніфест оголосив гетьмана і його уряд поза законом, вимагав діячів Гетьманату, командування армії негайно піддавати арештам, скасовував усі законодавчі акти Центральної Ради і гетьманської влади11.

29 листопада В.Ленін надіслав директивну вказівку головнокомандуючому збройними силами республіки И.Вацетісу, в якій наголошував: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнити Ради на місцях. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів. З огляду на це просимо дати командному складові відповідних військових частин вказівку про те, щоб наші війська всіляко підтримували тимчасові радянські уряди Латвії, Естляндії, України і Литви, але, зрозуміло, тільки Радянські уряди»12.

Таким чином, керівництво більшовицької Росії на чолі з Леніним цілеспрямовано й активно готувалося до прямої зовнішньої агресії проти України. Крім того, спеціально створений штаб партизанського руху (А.Бубнов, В.Затонський, Ю.Коцюбинський) організовував партизансько-повстанські загони в Україні й надавав їм допомогу, зокрема, таким крупним формуванням, як Н.Махно (мав особисту зустріч і підтримку Леніна), Ю.Тютюнника, М.Григор'єва, Д.Терпила (отаман Зелений). Щоправда, вони нерідко переходили від одного табору до іншого.

Отже, одною з нагальних проблем Директорії УНР після приходу до влади було запобігти реальної загрози з боку радянської Росії, яка на зламі 1918-1919 рр. була найбільш небезпечною й могла привести до втрати української державності. Низка міжнародних факторів, зокрема безрезультатні спроби знайти порозуміння з Антантою, революційні події в Німеччині й Угорщині, де до влади прийшли соціалісти, та внутрішні складності - відсутність боєздатних збройних сил і певна більшовизація українських мас породили сподівання у лівого крила Директорії та соціалістичних партій щодо можливості домовитися з радянськими урядами Росії та України. До цього ж спричинилися перші успіхи більшовицьких військ, які 3 січня вступили у Харків, куди невдовзі перебрався радянський уряд.

Одним із впливових прихильників знайти порозуміння з більшовиками був В.Винниченко. Пізніше він писав, що як голова Директорії вислав спеціальну делегацію до Москви на чолі з С.Мазуренком (провідний діяч УСДРП - ІД.). Винниченко вважав, що політична і міжнародна ситуація була для більшовиків така, «що вони мусіли піти на замирення з нами на всяких умовах...Українська державність мала під цей час великий шанс затриматися і закріпитися. Москва не тільки не робила б замахів на нас, а ще помагала б зброєю, амуніцією, продуктами, товарами»13.

Варто визнати, що Директорія УНР на той час ще не уявляла масштабів загрози з боку Москви й не мала чіткої позиції в стосунках із нею. Делегація С.Мазуренка була сформована з його прибічників та есерів М.Полозова і Ю.Ярослава й уявляла не дипломатичну місію, а групу партійних однодумців. Вона була готова навіть прийняти пропозицію більшовиків щодо радянської форми влади в Україні і мала намір укласти угоду про спільну боротьбу з Добрармією генерала А.Денікіна та Антантою14.

І.Мазепа стверджував, що серед прихильників союзу з Москвою були голова уряду УНР В.Чехівський, який вважав, що з нею можна мирно вирішити питання про владу в Україні на базі визнання Рад, але без більшовицьких диктаторських методів. Із Винниченком солідаризувалися переважна більшість українських есерів, зокрема М. Грушевський, М.Шаповал, М.Любинський, які схилялися більше до радянської Росії ніж до Антанти. В.Винниченко намагався досягти угоди з більшовицьким урядом Леніна, а В.Чехівський вважав цю акцію прийнятною, оскільки, як він заявляв, не можна «вирішувати стосунки штиком і мирний вихід є цілком можливий»15.

Але факти свідчать, що збройну агресію проти України більшовицький уряд Леніна планував ще до створення Директорії УНР та до початку її повстання. У книзі «Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії» Матвій Стахів аргументовано спростовує заяви М.Шаповала, який стверджував, що з Москвою можна було знайти порозуміння, але завадила дипломатія С.Петлюри та його прибічників. «Все одно, яка не була б політика Директорії УНР і все одно, чи хто хотів чи не хотів «порозуміння» з большевиками, - наголошував автор, - большевицька влада Росії мала здавна, ще перед повстанням Директорії УНР, засадниче рішення напасти на Україну знову і завоювати її собі. Директорія була обрана щойно, 14 листопада 1918 року, а її повстання почалося щойно, 16-го листопада. Отже, Москва не могла знати, чи буде Директорія чи не буде і яка буде її політика, а все-таки приготувала вже свою армію проти України 11 листопада. Сьогодні говорити про «порозуміння» з большевиками в листопаді 1918 року може тільки той, хто просто