Відтак, 17 січня 1919 р. відбулося перше засідання на переговорах, на якому з українцями взяв участь голова радянської делегації Дмитро Мануїльський, досвідчений правник, учасник переговорів улітку 1918 р. із представниками Української Держави, де було підписано мирну угоду. Оскільки Москва отримала перші ноти з протестами проти втручання її збройних сил, Мануїльський заявив, що уряд Леніна не втручається у внутрішні справи України, хоча не приховує своїх симпатій до українських робітників і селян, які піднялися на боротьбу за встановлення радянської влади. С.Мазуренко виклав пропозиції, насамперед, припинити воєнні дії, визнати незалежність УНР за умови впровадження системи Рад в Україні, пропорційного представництва в них робітників і селян, дотримання УНР нейтралітету у громадянській війні в Росії та налагодження товарообміну - поставок хліба.

Радянська сторона висунула звинувачення Директорії за нібито підписані угоди з Антантою в Одесі, якими поступилася територією та підтримує Дон у його боротьбі з радянською Росією. Мазуренко з членами місії намагався довести, що УНР не допускає окупації українських земель французькими військами і з Доном не має спільних інтересів. Мануїльський висунув пропозиції домовитися з Москвою і спільно Армії УНР з Червоною армією виступити проти Антанти і «контрреволюційного» Дону. Згодом скликати Всеукраїнський з'їзд рад і вирішити питання про владу в Україні. Москва рішуче виступала проти основної умови - визнання самостійності України. Мазуренко, щоправда, доповідав Києву, що слід прийняти посередництво уряду Леніна, який виявляє готовність допомогти знайти порозуміння з харківським радянським урядом на умовах встановлення в Україні влади рад. У кінцевому підсумку, дипломатична делегація Мазуренка, дізнавшись, що частини Червоної армії наближаються до Києва, прийняла за основу проект договору. Його основними пунктами було: визнання Директорією принципу влади рад в Україні, нейтралітет УНР у громадянській війні в Росії, спільна боротьба проти контрреволюції, перемир'я на період мирних переговорів із харківським урядом за посередництвом радянської Росії. Чичерін негайно надіслав повідомлення у Харків і Київ щодо досягнутого компромісу та що продовження переговорів переноситься до Харкова, куди запрошується делегація Директорії і прибуде як посередник делегація з Москви. Як виявилося, ця ідея отримала підтримку певної частини українського суспільства17.

І.Мазепа був учасником доленосного 6-го з'їзду української соціал-демокра- тичної партії, який виявив, що більшість проводу партії висловлювалася за незалежну українську соціалістичну республіку на базі влади рад, зокрема, А.Пісоцький, М.Ткаченко, М.Драгомирецький, Ю.Мазуренко, М.Авдієнко та ін. Особливо прикро було, що на їх боці опинився голова уряду Чехівський та по суті Винниченко. Але за більшістю голосів делегатів з'їзду були ухвалені резолюції з питань зовнішньої політики, спрямовані як проти радянської Москви, так і проти Антанти, за опору на власні сили, що призвело до розколу в партії та оновлення керівництва, до якого прийшли І.Мазепа, М.Порш, П.Бензя, С.Вікул та ін.

На початку лютого 1919 р. Директорія УНР розглянула досягнуті домовленості на переговорах С.Мазуренка у Москві та заяви українського уряду, який наприкінці січня очолив Х.Раковський. Вона дійшла висновку, як писав І.Мазепа, що «фактично Раковський пропонував Директорії цілковиту капітуляцію перед харківським совітським урядом. Не дивно, що ця його пропозиція обурила навіть таких прихильників порозуміння з совітською Росією, як Винниченко, Чехівський та інші. Наслідком цього Директорія того ж дня повідомила Мазуренка, щоб він негайно припинив всякі дальші переговори з совітською Москвою»18.

Всупереч вимогам Директорії УНР вести переговори безпосередньо з Раднар- комом, Москва зайняла позицію посередника між Києвом і Харковом, куди пропонувала перенести переговори. Таким чином, вона домагалася від уряду УНР визнати радянський уряд України незалежним суб'єктом міжнародного права. 8 лютого 1919 р. на своєму засіданні Директорія ще раз підтвердила, що буде вести переговори лише з Москвою19.

Через вторгнення військ Українського фронту і зайняття ними Харкова, міністерство закордонних справ надіслало впродовж січня, зокрема 9-го та 11-го, кілька нот наркому радянської Росії Чичеріну, в яких містилися вимоги вивести частини Червоної армії з території України й, таким чином, дотримуватися досягнутих угод. Але Москва відкидала ці вимоги. В одній із відповідей Чичерін заявляв, що «Ваші твердження про те, що на вас наступають латиші, мадяри і китайці, завербовані на кошти Російського Радянського Уряду, є повторенням наклепів, які розповсюджують проти нас вже протягом року імперіалістична і контрреволюційна преса». Він стверджував, що бойові дії проти Директорії ведуть виключно українські військові частини та партизанські загони, утворені в Україні, які ведуть боротьбу за визволення і встановлення влади Рад: «Ваші намагання виставити ту громадянську війну, що є тепер в Україні, як війну поміж Україною та військами російського правительства, розбиваються вже через той самий факт, що представники і члени Вашого уряду, рахуючись із впливами української комуністичної партії, які весь час збільшуються, із успіхом військ українського совєтського уряду, не один раз виявляли бажання згоди з обома, причому робилися заяви .3 огляду на виявлене з боку Директорії бажання полагодити всі суперечні питання шляхом офіційних та міжпартійних переговорів, ми пропонуємо Вашим делегатам прибути в Москву»20.

В іншій ноті до Директорії Чичерін відкидав звинувачення в тому, що радянська Росія намагається задушити самостійну Україну. «Це обвинувачення є брутальним наклепом, - наполягав