Дійсно, створений на російській території з ініціативи і під контролем Москви, радянський уряд для України на чолі з П'ятаковим отримав від неї привітання й потужну підтримку. Саме з ініціативи Москви він був реорганізований 28 січня 1919 р. і розгорнув активну діяльність. Зокрема, того ж дня оприлюднив звернення до народів і урядів світу, в якому повідомлялося, що боротьба за відновлення радянської влади в Україні наближається до переможного кінця, визволені Харків, Чернігів, Полтава, Катеринослав, Донбас і червоні українські радянські війська вже під стінами Києва.

У зверненні повідомлялося також, що створено новий уряд радянської України. до якого увійшли: Х.Раковський (голова уряду) та наркоми М.Подвойсь- кий (військових справ), В.Затонський (освіти), К.Ворошилов (внутрішніх справ), О.Хмельницький (юстиції), М. Скрипник (держконтроль) та інші. Крім того, відповідальні посади зайняли: командувача військами УСРР В.Антонов- Овсієнко, очолили раднаргосп Г.П'ятаков, М.Рухимович, Е.Квірінг та Рев- військраду - В.Антонов-Овсієнко, Ю.Коцюбинський, Ю.Щаденко. Уряд звертався до урядів усіх країн встановлювати дипломатичні відносини лише з ним, а урядам Росії, Латвії, Білорусії, Естонії, Литви пропонував створити тісний оборонний союз22.

Директорія УНР переконалася, що переговори з ленінським урядом Росії себе повністю вичерпали, що вимоги Москви по суті були спрямовані на капітуляцію УНР. Відтак, слідом за відкликанням місії Мазуренка, Росію залишили всі українські консульські представництва23.

6 лютого 1919 р. тимчасовий радянський уряд України звернувся з нотою до урядів Великобританії, Франції, Італії, Японії і США, в якій повідомляв, що його війська зайняли Київ і наблизилися до районів півдня України, зайнятих союзними військами. Уряд пропонував союзникам вивести свої війська з території України, причому відзначав, що ним досягнуто порозуміння з Директорією у цьому питанні, та скликати конференцію зацікавлених сторін у Парижі. Проте ніякого порозуміння Харкова з урядом УНР досягнуто не було. Щоправда, 5 лютого радянський уряд звернувся до С.Петлюри, який з урядом перебував у тимчасовій столиці - Вінниці, з пропозиціями укласти мир на таких умовах: 1. Директорія визнає радянську владу в Україні. 2. Суворий нейтралітет Україні й активна оборона проти військ Антанти, Денікіна, Краснова, Польщі. 3. Спільна боротьба проти контрреволюції. Причому повідомлялося, що надзвичайна дипломатична місія УНР Мазуренка у Москві повністю прийняла і схвалила ці умови. їй пропонувалося переїхати до Харкова і продовжити там переговори. Таким чином, продиктовані умови фактично означали капітуляцію УНР, пропонувалося підпорядкуватися з'їзду Рад України й впровадити на своїй території радянську владу, крім того, розформувати армію. Керівництву УНР і командуванню армії гарантувалися свобода і безпека. Безперечно, всі ці пропозиції були відкинуті24.

26 лютого уряд Х.Раковського надіслав ноту урядові Франції та на адресу Паризької мирної конференції, в якій піддав гострій критиці договір, який, за його даними, був підписаний між Директорією УНР і Францією в Одесі, Бірзулі. Проте на даний час Директорія лишилася підтримки населення України і втратила майже повністю територію. Аналіз договору, наголошувалося у ноті, свідчить про ставлення Франції до України, як до майбутньої колонії «новий Мадагаскар, Марокко та Індокитай», проти чого радянський уряд протестує. Ще раз підкреслювалося, що в Україні один легітимний уряд - радянський і лише з ним можна вступати у міждержавні відносини25.

Становище Директорії УНР узимку 1919 р. дійсно було дуже важким. Спроби шляхом дипломатичних переговорів з Антантою і більшовицькою Росією уникнути війни, щоб зберегти незалежність, не увінчались успіхом. Вторгнення частин Українського фронту з російської території, що розпочалося ще в грудні 1918 р., розгорнулося у Другу українсько-більшовицьку війну і широкомасштабні наступальні операції за участю потужних військових сил. Тодішній голова Реввійськради Росії Л.Троцький, відтворюючи історію війни проти України, відверто визнавав: «Там було невідкладне завдання: скинути місцеву, поки що неорганізовану буржуазію, не дати їй організуватися після того, як німецька армія, яка підтримувала українську буржуазію, піддавалася спочатку розкладу, а потім революційному перевихованню й відходила до себе на захід, у Німеччину»26.

Відразу ж після вступу радянських військ у Харків головнокомандувач И.Вацетіс видав 4 січня 1919 р. директиву щодо оперативно-стратегічних завдань новоствореному на базі Української радянської армії Українському фронтові В.Антонова-Овсієнка, який підлягав безпосередньо Москві. У його складі були сформовані групи військ харківського, київського, а пізніше одеського напрямків. Загалом у них налічувалося 43 тис. багнетів, 3,5 тис. шабель, 16 гарматних батарей (64 гармати), 16 технічних рот тощо. Варто зазначити, що у ході наступу вони стрімко посилювалися, зокрема, за рахунок приєднання партизансько-повстанських загонів. Група військ харківського напрямку, наприклад, за кілька тижнів мала 23 тис. багнетів, 2 тис. шабель, 41 гармату, 240 кулеметів, 4 бронепоїзди, 6 бронемашин і 8 літаків. У травні 1919 р. Український фронт налічував близько 90 тис. бійців і командирів27.

Проти цих військ Директорія УНР спромоглася виставити: на Лівобережному фронті проти харківської групи червоних В.Ауссема та частин групи Курського напрямку - найбільш численну групу полковника П.Болбочана у складі Запорізького та Січового корпусів, Сірої дивізії (до 30 тис. багнетів, 2 тис. шабель і 50-55 гармат, щоправда, розкиданих на великому фронті від Старобільська до Дніпра - близько 600 км. На