Правобережному фронті радянським військам групи Київського напрямку протистояли до 15 тис. бійців групи отамана В.Оскілка, разом із частинами, які 5 лютого змушені були залишити Київ. Ма- лочисленний Південний фронт генерала О.Грекова прикривав важливу ділянку фронту від військ Антанти, які солідаризувалися з частинами білої Росії на Чорноморському узбережжі, та з боку Румунії. У середині березня запеклі бої розгорнулися вже у районі Бердичева, Рівного, Умані. Та війська Червоної армії відтиснули Армію УНР до Збруча, а уряд через Рівне-Броди-Тернопіль перебрався у Кам'янець-Подільський, у районі якого українські війська утримували територію. Слід додати, що в результаті травневого наступу поляків частини Армії УНР залишили Холмський фронт і Волинь, а Галицька армія була затиснута на клаптику Тернопільщини біля Збруча28.
У ті дні керівництво Угорської Радянської Республіки на чолі з Бела Куном, яке прийшло до влади у березні 1919 р., звернулося до В.Винниченка у Відні з пропозицією стати посередником для врегулювання відносин УНР із Москвою з перспективою утворення радянської України, сформування нового уряду та ліквідації Директорії і галицького Державного Секретаріату, підпорядкувати Галицьку армію. У результаті утворювався б єдиний фронт Росія-Україна-Га- личина-Угорщина. Винниченко згодом писав, що прийняв пропозиції за умови визнання незалежності УСРР, сформування національного уряду, військового союзу республік та визволення Галичини. Бела Кун передав взаємні пропозиції до Москви29.
1 червня 1919 р. сталася подія, що остаточно перетворила Україну в складову частину більшовицької Росії. Того дня було видано за підписом голови ВЦВК М.Калініна «Декрет про об'єднання радянських республік України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби із світовим імперіалізмом», який був розроблений В.Леніним. Згідно з ним, впроваджувалося об'єднання: військової організації та командування, народного господарства, залізничних сполучень та їх управлінь, фінансів та інших сфер діяльності державних утворень, серед яких, безперечно, була зовнішня політика. Хоча в ньому зазначалося, що об'єднання здійснювалося на основі визнання незалежності, свободи й самовизначення кожної республіки у перспективі розвитку федерації, дійсно він був одним із засобів підпорядкування, зокрема України, Москві30.
Одним із важливих наслідків цього заходу, який називався як військово- політичний союз республік, була реорганізація радянських військ, що діяли на території України. Уже 4 червня Український фронт був розформований, а на його базі було утворено 12-ту і 14-ту армії, які входили до складу Західного, згодом Південного і Південно-Західного фронтів Червоної армії, підпорядкованих безпосередньо Головному командуванню. Вони отримали суттєві підкріплення й становили потужну військову силу.
12-та армія - командувач М.Семенов (з вересня 1919 - С.Меженінов) включала 1-шу Українську радянську, 7, 24, 25, 44, 45, 46, 47, 57, 58, 60-ту стрілецькі та 9 і 17-ту кінні дивізії. 14-та армія - командувач К.Ворошилов (з липня 1919 р. - О.Єгоров, жовтня - І.Уборевич) мала у своєму складі 7-му Українську, 7, 12 , 24, 41, 42, 44, 45, 46, 47, 55, 57, 58, 60-ту Латиську, Естонську стрілецькі та 8-му кінну дивізії (частину дивізій отримала з 12-ї армії). Зауважимо, що у ході стратегічних операцій проти Армії УНР нерідко дивізії перекидалися від одної армії до іншої. Крім стрілецьких та кінних дивізій, до складу армій входили броньові, інженерно-саперні та інші частини. До складу армій включалися також так звані інтернаціональні частини. Так, у складі 12-ї армії в липні 1919 р. діяла 1-ша інтербригада, сформована у Києві з німців, угорців, поляків, румун, сербів та ін. 2-га бригада була створена в Черкасах. Загалом у боях проти Армії УНР брали участь близько 10 тис. інтернаціоналістів31 .
Отже, на початок липня 1919 р. радянські армії завдали важких поразок українським військам на Правобережжі, поляки - на Волині. Після панічного відступу у ході наступу незначних сил більшовиків на Одесу та евакуації експедиційного корпусу Антанти з Причорномор'я, південне крило фронту Армії УНР оголилося. Цим скористалася Добровольча армія Денікіна, війська якої у ході наступу на Москву зайняли Донбас, Харків і головними силами просувалися на Курськ. Водночас її 3-й армійський корпус генерала М.Шиллінга (близько 8 тис. вояків) зайняв Причорномор'я з Одесою, а група генерала Е.Бредова (близько 6 тис. вояків) - Катеринослав і розвивала наступ на Київ. У середині серпня денікінські війська вперше зіткнулися з українськими частинами під Білою Церквою, а за кілька тижнів - були вже у стані війни з ними.
Ставлення генерала Денікіна до УНР як незалежної держави було виразно негативне. Зокрема, 3 серпня він віддав своїм військам наказ, в якому наголошувалося: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно здати зброю і розійтися по домівках; або приєднатися до нас, визнаючи наші гасла, одне з яких - широка автономізація окраїн. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, тоді їх слід вважати таким же супротивником як і більшовиків». Як писав біограф Денікіна В.Лехнович, на початку липня представник Директорії в Бухаресті пропонував Головнокомандувачеві Збройних Сил Півдня Росії вступити в дипломатичні стосунки і провести переговори на умовах: відкласти на майбутнє вирішення спірних питань щодо устрою російської держави та статусу України й створити спільний фронт проти більшовиків під командуванням генерала Денікіна. Але пропозицію головного отамана Денікін відкинув. Тим більше, коли йому доповіли, що водночас українські дипломати в Бухаресті (генерал Сінклер) за спиною