Важливим фактором, який міг зламати стереотипи керівництва білої Росії щодо ставлення до України як незалежної держави було об'єднання армій УНР і ЗУНР у середині липня 1919 р., після відступу Галицької армії за Збруч і блискучий початок стратегічної наступальної операції на Київ-Одесу у серпні. Уряд УНР і військове командування сподівалися на порозуміння з Денікіним за допомоги Антанти у війні зі спільним ворогом - більшовиками. Отже, з їх ініціативи 30 липня 1919 р. у Кам'янці-Подільському відбулася нарада за участю керівництва держави, командування і військового представництва Франції, Англії та США.

Безпосередній учасник наради і співавтор стратегічного плану щодо розгрому більшовицької Росії генерал-полковник Микола Капустянський пізніше писав, що він особисто від української сторони виклав перспективний план подальших операцій. Згідно з ним, Добровольча армія Денікіна повинна діяти на головному напрямку - на Москву й вести наступ через Харків-Курськ-Орел. Українська армія звільняє Правобережжя і, забезпечуючи ліве крило Денікіна, наступає на Київ-Ніжин-Чернігів. Водночас польська армія - на Гомель-Мо- гилів-Брянськ. Причому, якщо Антанта допоможе зброєю та військовими матеріалами, армія може розгорнутися до 400-500 тис. вояків. Загальне керівництво бойовими діями покладається на Антанту. Цей план був схвалений маршалом Фошем. «Але, - констатував М.Капустянський, - антантівські політики та короткозорість Денікіна й захланність поляків не дали тому планові здійснитися»33.

У другій половині серпня, коли українські і денікінські війська зійшлися на широкому фронті, командування Армії УНР і штаб головного отамана 22 і 23 серпня віддали наказ усіляко уникати конфліктів із частинами Добрармії, висилати парламентерів на мирні переговори з командирами, пропонувати утримувати демаркаційну лінію, яка утворилася в ході наступу на Київ, з'ясовувати ставлення денікінських військ до української держави. Але командування армійських груп звернулося до головного отамана взяти на себе переговори з представниками генерала Денікіна. 25 серпня С.Петлюра запропонував їм демаркаційну лінію по р. Дніпро і вислав військово-дипломатичну місію на чолі з М.Пересадою-Суходольським на переговори в район Цвітково-Христинівки, де українцям протистояла Терсько-Кубанська дивізія, у складі якої була значна частка українців-кубанців. Її командування, щоб уникнути зіткнення, поставилося до переговорів досить прихильно. Проте це питання вирішував особисто генерал Денікін і переговори не відбулися34.

Характер відносин між УНР і генералом Денікіним набув особливо важливого значення наприкінці серпня 1919 р., коли війська обох армій наближалися до Києва і 31 серпня зустрілися в столиці. Головний отаман С.Петлюра під тиском військовиків зробив спробу встановити контакти з Денікіним. Він вислав військово-дипломатичну місію на чолі з генералом М.Омеляновичем-Пав- ленком до генерала Бредова, який на переговорах із командувачем армійської групи об'єднаних армій галицьким генералом А.Кравсом категорично відмовився від зустрічі та перемовин із наддніпрянською делегацією. За його вимогою українські війська відступили з Києва: «Киев, мать городов русских, никогда не был украинским и не будет!» - заявляв денікінський генерал.

13 вересня С.Петлюра надіслав до денікінського командування в Київ повторно делегацію на чолі з генералом Омеляновичем-Павленком, який отримав завдання довести до Денікіна прагнення УНР створити спільний антибільшовицький фронт, уникнути збройного протистояння, що буде на руку більшовикам, встановити демаркаційну лінію між військами. Переговори відбулися на Посту-Волинському. Денікінську делегацію очолював помічник Е.Бредова генерал-майор П.Непенін - «вдумливий, спокійний, розважливий, коректний до своїх політичних ворогів, робив приємне враження», - писав у спогадах Омеля- нович-Павленко. Проте переговори закінчилися безрезультатно: домовилися лише доповісти обоюдні пропозиції вищому командуванню35.

Аналізуючи військові невдачі Армії УНР навесні-влітку 1919 р., генерали О.Удовиченко і М.Капустянський слушно зауважували: «Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема був сильнішим за Українську Армію. Большевики - величезний соціальний чинник світового значення - базувалися на великій території з незмірним запасом людського контингенту. З ними ледве міг боротися антибільшовицький блок, що його підтримувала Антанта. Такого ворога й одного було досить для молодої української армії. Другий ворог - Польща. За Польщею стояла Антанта...В штабі наддніпрянської армії ясно уявляли собі неможливість успішно битися на два фронти та не раз штаб висловлював думку про необхідність ліквідації одного з фронтів. Це питання не було розв'язане». Автор закидає політикам і дипломатам за неспроможність знайти вихід із такої ситуації, тим більше, коли з'явився третій - денікінський фронт»36.

Слід зазначити, що дипломатичні заходи з метою порозумітися з Польщею С.Петлюра розпочав ще в лютому 1919 р., коли виїжджав до Галичини на зустріч і переговори з делегацією Антанти в Ходорові. 1 червня він надіслав до окупованого поляками Львова військово-дипломатичну місію на чолі з генерал- поручником С.Дельвігом. До неї увійшли також полковники (згодом генерали) П.Ліпко і Б.Сулковський, підполковник К.Слюсарчук, Я.Чехович, В.Антончук та інші. Засідання розпочалися 3 червня за участю польської делегації під головуванням генерала дивізії Е.Радзієвського. Українська сторона висунула пропозицію на користь ЗУНР - встановити