8 червня 1919 р. успішним Чортківським проривом Галицька армія розгорнула стрімкий наступ по усьому фронту, розгромила передові частини польської армії, звільнила Тернопіль і просувалася на Львів. Отже, під час другого раунду 15 червня поляки пішли на поступки: погодилися на перемир'я з 20 червня, демаркаційну лінію по рубежу фронту Броди - Тернопіль - рр. Серет, Золота Липа, Дністер. У результаті припинення українсько-польської війни УНР і ЗУНР отримають можливість контактів з Антантою і визнань. Проте провідники ЗУНР Є.Петрушевич, головнокомандувач УГА генерал О.Греков під ейфорією військового успіху відкинули мирні пропозиції українсько-польської угоди, яку С.Петлюра й уряд УНР та командування Армії УНР цілком схвалювали. Остаточним результатом діяльності військово-дипломатичної місії генерала С.Дельвіга було припинення бойових дій на Волині між частинами Армії УНР і Польщі та ліквідація польського фронту, що дозволило зосередити максимум сил проти більшовиків, а згодом проти денікінців.1 вересня у Варшаві українська делегація за участю наддніпрянців і галичан під проводом полковника П.Ліпка підписала угоду про перемир'я, яка зобов'язувала сторони припинити бойові дії, дотримуватися узгодженого кордону, провести обмін військовополоненими. Передбачалося в майбутньому здійснити переговори щодо спільних дій проти більшовицької Росії37.

Як уже зазначалося, військово-політичний провід УНР усіляко намагався уникнути збройного протистояння з Добровольчою армією, усвідомлюючи, що за нею стоїть Антанта. Але ставлення генерала Денікіна до української державності виливалося вже у серпні-вересні у спонтанні сутички. Ще 4 серпня 1919 р. командувач військами Новоросійської області генерал-лейтенант М.Шиллінг віддав наказ командирам Терської кінної бригади (генералові М.Склярову), 4-ї піхотної (генералу-лейтенанту С.Добророльському) та 5-ї піхотної (генералові Я.Слащову) дивізій та інших частин: «У відповідності з вказівками головкому, наказую при зустрічі з військами Петлюри пропонувати їм роззброюватися або покинути територію, зайняту Добровольчою армією. У випадку невиконання цих вимог, ставитися до них як до противника. При цьому слід усіляко затягувати переговори й з'ясовувати, що собою уявляють петлюрівці та їх ставлення до нас». А 21 вересня українцями було перехоплено наказ по Добрармії про початок відкритих бойових дій проти Армії УНР, які розгорнулися у жовтні в широкомасштабні операції й поставили український уряд та його армію у катастрофічне становище38.

Відзначимо, що кількамісячне перебування в Парижі української надзвичайної дипломатичної делегації під проводом Г.Сидоренка (від серпня - М.Тиш- кевича) та її діяльність на мирній конференції виявилася практично безрезультатною. Її вимоги про визнання України як самостійного суб'єкта міжнародної політики та надання допомоги у війні з більшовицькою Москвою не знаходили підтримки Найвищої Ради, насамперед найбільш впливової делегації Франції на чолі з Ж.Клемансо. Антанта продовжувала вважати головною військовою силою у боротьбі з більшовиками Добровольчу армію генерала Денікіна, усіляко підтримувала Польщу для створення «санітарного кордону», для чого дала дозвіл на повну окупацію Східної Галичини.

За цих умов, під впливом військових поразок улітку 1919 р. певна частина урядів УНР, а особливо ЗУНР, та військового командування намагалися знайти порозуміння з Москвою і Харковом. Слід зазначити, що радянські чинники вміло використовували пропаганду й агітацію для створення позитивних рис радянської влади. Зокрема, на основі угод між Москвою і Харковом від 18 травня і 1 червня 1919 р. була написана Леніним і розповсюджена резолюція ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У ній підтверджувалося, що Москва визнає самостійність УСРР, а форму зв'язку з іншими республіками й Російською визначить український народ. Декларувалися свобода і розвиток української мови та національної культури взагалі, представництво трудящих у органах влади, обмеження сільськогосподарських податків, кооперацію винятково на принципах добровільності та ін.39

Ще більш лицемірними були заяви Л.Троцького, який у так званій «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні» насамперед змушений був визнати: «Ні для кого не є таємницею, що не Денікін примусив нас покинути межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, чрезвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв возненавидів український селянин до глибини своєї душі. Так чи інакше, але нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з Вами». Отже, нарком радив: не нав'язувати українському селянинові комуни, всупереч Петлюрі та іншим стверджувати, що Росія визнає самостійну, але радянську Україну, створювати громадську думку, що Росія воює не з Петлюрою, а з Денікіним і бажала б бути з УНР у союзі проти Добрармії. Троцький заявляв відверто: «Ні на хвилину не забувайте, що Україна повинна бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинений з пам'яті народу назавжди»40.

Аналіз зовнішньої політики УНР улітку 1919 р. свідчить, що у складних, часом, катастрофічних, ситуаціях у державному і політичному проводі УНР не було єдності, що погіршувало становище України. У той час, коли С.Петлюра шукав порозуміння з Польщею з перспективою виходу на Антанту, і вислав у Варшаву дипломатичну місію П.Пилипчука, якому поставив завдання: «встановити зносини