між Польщею й Україною та з'ясувати ту поміч, яку Польща може дати Україні для піддержки в боротьбі проти большевиків», керівництво соціалістичних партій та створений ними уряд Б.Мартоса і «Комітет охорони Республіки» розгорнули активні пошуки порозуміння з більшовиками. Зокрема, Комітет вимагав від Директорії припинити орієнтацію на Антанту й вести переговори з її представниками, як це було у Кам'янці-Подільському у липні-серпні, і розпочати переговори з більшовиками. їх підтримав головний командир повстанських частин і гайдамацької бригади отаман Омелян Волох, який виступив проти Директорії і перейшов зі своїми частинами до червоних і, по суті, ліквідував південно-західний фронт Армії УНР. Це змусило Б.Мартоса та його прихильників припинити пошуки порозуміння з Москвою, щоправда, не надовго41.
Уряд радянської України під проводом Х.Раковського намагався використати ситуацію й послабити Директорію УНР шляхом відкликання від неї насамперед Галицької армії, в середовищі якої було чимало прихильників союзу з Харковом, зокрема генерал О.Микитка, який особисто 24-25 червня 1919 р. вів переговори з військовою делегацією Червоної армії. У липні 1919 р. радянський уряд звернувся до Є.Петрушевича з пропозицією заключити союз проти Польщі на умовах: порвати з Петлюрою й відкликати УГА, відкрито заявити про союз з УСРР, заключити військову конвенцію проти Польщі і Румунії, об'єднати армії. Уряд УСРР обіцяв не втручатися у внутрішні справи ЗУНР. На переговорах із галичанами В.Антонов-Овсієнко переконував приєднатися до нього й заявляв: «Ви іншого виходу не маєте, тільки або піти з нами, або героїчно загинути»42. Але прийняти доленосні пропозиції диктатор Є.Петрушевич не наважився.
Варто зазначити, що і серед близького оточення С.Петлюри були прибічники порозуміння з більшовиками, щоправда, не з Харковом, а Раднаркомом Леніна на основі спільної боротьби з Денікіним. Переговори на цю тему провів І.Мазепа з більшовицьким діячем П.Поповим у Кам'янці-Подільському. Коли у липні в районі міста зробив вимушену посадку радянський літак із приятелем Леніна швейцарським комуністом Ф.Платтеном, із ним провів переговори С.Петлюра. У результаті Ф.Платтен виявив бажання стати посередником між урядом УНР і Леніним й передав листа, який був розглянутий на початку листопада на політбюро ЦК ВКП(б). У цілому, його учасники погодилися на встановлення контактів із Петлюрою з метою спільної боротьби з Добрармією.
25 жовтня Ф.Платтен повернувся з Москви з обнадійливими обіцянками Кремля надати реальну допомогу Армії УНР, зокрема, Л.Троцький нібито віддав наказ виділити для неї 20 тис. гвинтівок, по тисячі набоїв на кожну, кілька десятків кулеметів і 12 гармат. А, найголовніше, Москва погоджувалася заключити військовий союз із Директорією, припинити бойові дії проти Армії УНР і розпочати спільні операції 12-ї армії та українського війська проти денікінців. Вважалося, що це буде першим кроком для порозуміння. Крім того, радянські війська передавали УНР зайняту територію республіки за умов, що її влада не буде переслідувати українців - членів компартії. Висловлено також згоду призначеним дипломатичним делегаціям розпочати конкретні переговори. Ф.Платтен стверджував, що Ленін, у разі укладення союзу, обіцяв визнати самостійність України, незалежно від того, чи вона буде соціалістичною, чи демократичною республікою. Ці величезні поступки пояснювалися тим, що радянська Росія опинилася у скрутному становищі. Це був період максимальних успіхів Добрармії, коли Ленін уже готував евакуацію Москви у Вологду і терміново шукав союзників, коли головний отаман на нараді військово-політичного керівництва УНР зачитав московські пропозиції, їх підтримали майже всі, зокрема Є.Петрушевич, хоча галицьке командування сприйняло їх неоднозначно. Варто відзначити, що вже після першої зустрічі з Ф.Платтеном у вересні Армія УНР, по суті, припинила бойові дії проти радянської 12-ї армії і її представники розпочали переговори з червоними. У ті ж дні голова уряду І.Мазепа вислав до Москви, як це було домовлено, дипломатичну місію у складі О.Красовського, Б.Палія-Неїла та В.Гладкого43.
Невдовзі представники України прибули до Москви й мали переговори, насамперед, щодо допомоги озброєнням. Проте повна втрата території, катастрофічний стан Армії УНР та союз УГА з Добрармією наприкінці листопада спричинили різкий спад інтересу Москви до Директорії УНР. На початку листопада ситуація на радянсько-денікінському фронті радикально змінилася на користь Москви, добровольчій армії було завдано під Воронежем і Орлом відчутної поразки і Червона армія перейшла у стрімкий наступ у напрямку Харків - Донбас - Ростов. Отже, українсько-російські переговори не отримали розвитку.
У листопаді 1919 р. розвалився військово-політичний союз між УНР і ЗУНР. Після еміграції диктатора Є.Петрушевича в Румунію і згодом до Відня командування Галицької армії, обезкровленої боями і переполовиненої епідемією тифу, для порятунку залишків заключило перемир'я з командувачем військами Новоросійської області генералом Шиллінгом і вивело частини на перепочинок. Під ударами денікінської і радянської армій С.Петлюра вивів Армію УНР у район Любара. Звідти 5-тисячна армія під командуванням генерала Оме- ляновича-Павленка рушила на Правобережжя у ворожий тил у так званий Перший Зимовий похід. Уряд та вище командування, частина війська перейшли польський кордон, де були інтерновані. Але військово-політичний провід УНР не склав зброї і готував частини для продовження боротьби з більшовиками. Із цією метою він розгорнув активну дипломатичну діяльність, зокрема щодо порозуміння з Польщею й відтак Антантою, результатом якої став військовий союз із Польщею і війна з більшовиками 1920 р.
Таким чином, пробільшовицький, як і раніше антантівський, орієнтири зовнішньої політики Української