Патріотичні мотиви, свідомо чи підсвідомо, домінують і у відродженому в 2000-і роки антинорманізмі, як домінували вони у ХУІІІ ст. у полеміці М.В.Ломоносова з німецькими істориками, в середині ХІХ ст. у контексті піднесення слов'янофільства, у середині ХХ ст. в умовах сталінської боротьби з космополітизмом. Як виникнення, так і наступні «виплески» антинорманізму були найтісніше пов'язані з поворотними моментами в розвитку (або насадженні) національної самосвідомості. Аналогічний ідеологічний контекст породив боротьбу зі скандинавами в нашій історії і нині.

Після розпаду СРСР і зруйнування ідеологічної системи, в рамках якої була сформована національна самосвідомість, що спиралася на почуття своєї (державної) переваги й особливості (що було чудово висловлено в словах: «у советских - собственная гордость»), ці засади впали, пишатися стало нічим, комплекс переможця змінився комплексом переможеного, стара система цінностей виявилася помилковою. Соціопсихологічна криза породила низку негативних явищ у суспільстві (типу руху скинхедів) і вимагала компенсації на ідеологічному рівні. Однією з відповідей на цю вимогу стала активна міфотворчість у галузі ранньої історії та поширення етногенетичних побудов, в яких своєму народові надавалися функції героїчного першопрохідця, його минуле звеличувалося за рахунок приниження сусідніх народів, позначався зовнішній ворог, чиї підступи обумовили нинішній сумний стан суспільства13. Компенсаторний характер такого роду міфів робить їх привабливими для мас і прибутковими для їх авторів.

Привабливим виявилось і відродження анти норманізму - в його «гедеонівському» варіанті14, причому не лише для широкого читача, а й для головних ідеологів країни, які намагалися знайти чи створити «національну ідею» в умовах ідеологічної кризи. Саме завдяки високому покровительству задумана як суто наукова конференція «Рюриковичі й російська державність», проведена в Калінінграді в 2002 р., перетворилася на початок широкої кампанії рекламування антинорманізму в засобах масової інформації15. Ця кампанія продовжилася публікаціями збірника «Русского исторического общества», монографії В.В.Фоміна і статей, іноді в наукових, частіше в популярних виданнях16.

Сучасний «антинорманізм» показує себе як «єдино вірний» науковий напрям, що сам собою наводить на роздуми: «єдино вірним» було сталінське вчення про мову, лисенківське - в біології та ін. В історичній же науці (та і в усіх інших), як правило, співіснують різні погляди на те ж саме явище17, його різні інтерпретації. Якщо ж пильніше подивитися на методи праці «антинорманістів», то виявляються дивовижні (й досить показові) риси типологічної подібності з побудовами Т.Хейєрдала, А.Т.Фоменка, А.Асова та багатьох інших.

Професіоналізм історичного і взагалі будь-якого наукового дослідження визначається низкою факторів - неписаних, але загальноприйнятих правил, яких строго дотримуються в науковому співтоваристві, правил, слідування яким часто визначається як «наявність школи». По-перше, дослідження завжди ґрунтується на певній сукупності релевантних джерел (дослідницьких даних, спостережень). Репрезентативність і повнота джерельної бази, особливо у тих випадках, коли вона (як для ранньої історії Давньої Русі) дуже бідна, є неодмінною умовою професійного історичного дослідження. По-друге, «теперішній час, коли майже не можна очікувати на відкриття нових першоджерел, роль основного знаряддя в поглибленні вивчення древньої руської історії випала на долю джерелознавчих студій»18. Інтерпретація джерел є одним із найважливіших нині методів отримання нової інформації, і вона повинна враховувати всю сукупність текстологічних і змістових особливостей цих джерел. Таким чином, джерела та їх тлумачення є неодмінною й обов'язковою основою, на якій будується будь-яке наукове дослідження. По-третє, будь-яке твердження вимагає адекватних доказів, а кінцева побудова теорії виконується за допомогою жорсткої системи доказів, в яких неможливі апріорні або неаргументовані судження. Це ази, вони відомі кожному студентові історичних факультетів.

Звернуся насамперед до основи основ - до джерел та їх інтерпретації. Слід зазначити, що джерела сильно заважають як Т.Хейєрдалу та А.Т.Фоменку, так і «антинорманістам». А.Т.Фоменко звільняється від них найпростішим чином: оголошує античні й середньовічні тексти фальсифікатами. А з фальсифікатами і розбиратися не варто, про них можна просто забути. І забуває! Т.Хейєрдал, не мудруючи лукаво, використовує зручний для нього текст, вірніше, фрагменти двох текстів ХІІІ ст.19 як достовірну інформацію, що ніби підтверджує його здогад. А те, що розповіді про міграцію асів під проводом Одина з Азії присвячено чимало літератури і те, що в ній доведено: у тому вигляді, в якому ця розповідь представлена у Сноррі, то «вчена», книжна легенда (інше питання: які її джерела) його не цікавить. «Азіатська прабатьківщина» скандинавів названа в джерелі - і цього досить!

Джерелознавчими питаннями не утруднюють себе й «антинорманісти». Насамперед вони відсікають (із непояснюваних і об'єктивно непояснювальних причин) практично всі ранні (до XV ст.) джерела з історії Східної Європи і Давньої Русі. Ось у монографії В.В.Фоміна вміщено розділ із багатообіцяючою назвою «Етнос і батьківщина варязької русі у світлі показань джерел»20. Так і сподіваєшся на аналіз 9-го розділу твору Константина Багрянородного «Про управління імперією» (адже цікаво було б прочитати, як інтерпретоване, наприклад, повідомлення про слов'ян як пактіотів, тобто данників росів, як пояснені «роські», безсумнівно, скандинавські назви Дніпровських порогів)21, знамените повідомлення Бертинських анналів про росів, які виявилися «свеонами» (шведами), і свідчень багатьох інших джерел. Ну, добре, «роси», як можна зрозуміти, не цікавлять автора (хоча неясно, чому, адже, якщо доводити, що скандинавів у Східній Європі не було до кінця X ст., то принципово важливо спростувати свідчення про «скандинавізм»