Автор звертається до «Повісті временних літ». Однак і тут аналізу повної вибірки згадок про варягів (єдино можливий метод у сучасному дослідженні) немає: цитуються як аргумент окремі пасажі, час походження яких, їх джерела, місце у структурі твору ніколи не встановлюються. Адже «Повість временних літ» є надзвичайно складна за походженням і складом пам'ятка. Більше того, автор повністю ігнорує джерелознавчі дослідження «Повісті»23, завдяки чому розділ відкривається сумнівним твердженням, ніби «сводчик (sic!) ПВЛ» працював над нею «з другої половини X до початку XII ст.»24 із посиланням на думку А.Г.Кузьміна, яка не була підтримана літописознавцями і вже тому вимагала б додаткової аргументації. Вступна ж частина ПВЛ чомусь віднесена до кінця X ст.25, хоча її очевидне пізнє походження не викликає сумнівів ні в кого із спеціалістів. Інше питання, коли саме вона була складена: в кінці XI чи на початку XII ст., що інтенсивно обговорюється літописознавцями в останні роки.

Утім, «Повість временних літ» не займає великого місця у В.В.Фоміна - їй присвячено лише дві сторінки. Найважливіше і головне джерело відомостей про Русь X - XI ст. для автора - це твори переважно XVI - XVIII ст. (наприклад, коронограф» С.Кубасова 1626 р., Білоцерківський універсал Богдана Xмельницького 1648 р. та багато іншого, аж до «Синопсиса» ГГізеля 1674 р.), як виняток - XV ст. Ось тут він і знаходить головні аргументи своєї концепції. Здивований читач може логічно запитати: яким чином письменники навіть XV, не кажучи вже про XVII ст., могли більше й точніше знати про події X ст., ніж сучасники тих подій чи їх найближчі нащадки? У них були ранні джерела? Які? Якого часу? На це дається дуже проста й універсальна відповідь: у них у руках була «традиція, освячена часом, що мала велике поширення»26. - Вам зрозуміло, читачу? Але ж у професійному дослідженні потрібно було б доказово обґрунтувати, а не постулювати існування такої традиції (дуже і дуже сумнівної), а вже потім апелювати до неї.

Отже, питання щодо кола використовуваних сучасними «антинорманістами» джерел і способів праці з ними уявляється ясним: аналіз повного корпусу найдавніших свідчень підмінюється цитуванням окремих місць дуже обмеженої кількості ранніх текстів, тоді як пізні, вторинні джерела апріорно приймаються за достовірні і також цитуються без з'ясування походження та змісту, взятих із них відомостей.

Антинорманісти в усі часи не обтяжували себе складними пошуками подібного роду пояснень27. Написано, наприклад, у С.Герберштейна (перша половина XVI ст.), що варяги то і є вагри - ось і добре28. Це саме те, що потрібне поборникові балтійського походження варягів. А от звідки і чому виникло таке уявлення (що, до речі, спирається на «народну етимологію»), не підлягає обговоренню, тому що відразу стало б зрозумілим «книжне», що виникло у рамках «ренесансних» європейських історіографічних концепцій, підґрунтя легенди29. Втім, і вчене, і пізнє походження легенд, наприклад, «августіанської» (як називає її В.В.Фомін) у «Сказаниях о князях Владимирских»30, не бентежить «анти-норманістів»: «існують факти, що підтверджують таку думку» (про давність уявлень щодо походження з балтійських слов'ян)31 - ось і все. Таким фактом (єдиним!) називається поява легенди про Гостомисла в літописних ізводах 1490-х років. Але було б добре спочатку довести, що а) легенда про Гостомисла є архаїчною (в чому існують великі сумніви), б) що вона була із самого початку зв'язана з легендою про запрошення Рюрика, і в) якщо це з'єднання сталося пізніше, - то коли і чому?

В.В.Фомін показує, що в XVI-XVII ст. у частини представників вітчизняної та зарубіжної історіографії існувало уявлення про походження Рюрика (і варягів) від роду Августа через його нащадка Пруса (засноване на співзвучності рус - прус), котрий переселився до Прибалтики. Аналіз походження і побутування цієї легенди є корисним для характеристики історичної думки того часу, але жодним чином не може пролити світло на історію IX-XI ст. Використання творів нового часу як основоположних джерел для реконструкції подій п'ятисотлітньої давнини мало чим відрізняється методологічно від наївного уявлення Тоейєрдала (котрий не мав, зауважимо, історичної освіти, на відміну від сучасних «антинорманістів») про достовірність вченої легенди про азіатську прабатьківщину скандинавів.

Не кращою є справа в «антинорманістів» і з системою аргументації. Фактично в їхніх працях присутні чотири основних групи доказів. Перша - це посилання на джерела (у звичайних історичних дослідженнях використовується не «посилання» на джерело, а інтерпретація його тексту). Як видно зі сказаного, джерела залучаються вибірково, і такий вибір не обґрунтовується, дивним чином перевага віддається більш пізнім текстам перед більш