Торгове значення Києва у всі часи було великим. Як і в попередні віки, коли це місто було центральним торговим пунктом великого реґіону, так і в ХІХ ст. воно продовжувало бути центром умовного кола, від якого радіусом розходилися всілякі товари і де перепліталися різноманітні інтереси. Із 1797 р. ремісників і торговців тут передовсім приваблював щорічний Контрактовий ярмарок, що став одним із найважливіших комерційних осередків усієї Наддніпрянської України. Хоча велика пожежа 1811 р. і знищила більшу частину торгової частини міста - Подолу, однак привабливість Києва як центру торгівлі зерном та ремісничого виробництва, а з другої чверті ХІХ ст. у зв'язку з розвитком цукрової промисловості - і цукру, дедалі більше зростала. Із того часу інтереси цукрового виробництва в Києві виходять на перше місце. Цукрова справа посилила торгово-промислове значення міста, його розвиток, і значною мірою добробут, який перебував у прямій залежності від виробництва і торгівлі цукром.

За чисельністю населення Київ займав друге місце серед міст України, поступа- ючись тільки Одесі, і п'яте - у Російській імперії. Якщо за переписом 1874 р. в ньому було зареєстровано 123,7 тис. осіб, то 1897 р. нараховувалося вже 247,7 тис. осіб (в Одесі - 404 тис.)87. Зростання населення Києва було пов'язане насамперед із розвитком торгівлі, промисловості та залізничного транспорту. Наприкінці 1860-х рр., коли було побудовано залізниці Балта - Київ і Курськ - Київ, останній перетворився на великий залізничний вузол. Розвивався також водний транспорт на Дніпрі. Якщо в 1855 р. тут налічувалося 6 пароплавів, у 1882 р.- 32, то в 1894 р. - уже 194 пароплави. Того року у місті діяли 157 підприємств, на яких працювало понад 13 тис. робітників, котрі виробили продукції на 12,5 млн руб.88

Станом на 1897 р. домінуючою етнічною групою за століття панування тут імперської влади стали росіяни, які становили 54,2% від загальної кількості населення, українців же було всього 22,2%, євреї становили 12%, а поляки - 6,6%89. Того ж року в Києві було зареєстровано 2238 осіб єврейського та лише 152 особи українського походження, що належали до ґільдійського купецтва90.

Одним із вирішальних чинників розвитку Києва з другої третини ХІХ ст. була урядова політика, спрямована на його інтеґрацію в загальноімперський адміністративно-правовий і політико-економічний простір. Скасування за указом імператора Миколи І від 23 грудня 1834 р. маґдебурзького права91, яким Київ користувався з кінця ХУ ст., було однією із ланок у цілому ланцюзі заходів. До міста у цей час із центральноросійських ґуберній переселяється значна кількість купецьких родин, зокрема, у 1830-х рр. у Києві з'являються Деґтерєви, Бухтєєви, Дитятіни, Ходунови, Ф.Д.Попов, Ґ.С.Чернов, П.П.Єлисеєв та інші, найбільш відомі згодом київські купці російського походження. Посівши панівне становище серед місцевого купецтва, вони здійснювали великі торгівельні операції з металевими виробами, долучились до промислового виробництва та прибрали до рук міський маґістрат92. Українських купців влада переселяла з центру, яким тоді вважався густозаселений Поділ, на околиці. Тільки єврейські комерсанти, завдяки своїй чисельності, успішно конкурували в Києві з купецькими династіями російського походження.

На ХІХ ст. урядова експансійна політика перетворила Київ на російське поселення в українському оточенні. Водночас інтенсивний приплив передовсім купців-євреїв спричинив розміщення у самому місті та навколишніх територіях багатьох комерційних закладів, промислових підприємств, фінансових та інших установ. У процесі конкурентної боротьби з дворянством у Києві протягом сторіччя сформувалося поліетнічне підприємництво, що піднялося до рівня соціальної еліти, в якій домінували саме представники єврейського та російського купецтва.

Євреї тут почали активно селитися вже з кінця ХУІІІ ст., відповідно торгівля й ділове життя дедалі більше переходили до їхніх рук. Не дивно, що проти цього почали ремствувати київські комерсанти та ремісники, які вважали таку ситуацію шкідливою для розгортання власної економічної активності на Подолі, де вони перебували у привілейованому становищі (на противагу Печерську та центру Києва, тут ще до середини 1830-х рр. продовжували діяти адміністративні норми маґдебурзького права). У 1827 р. за «височайшим повелінням» місто було виведене за межі смуги єврейської осілості93, тим самим приплив сюди єврейських підприємців ускладнився. Із того часу купці-євреї 1-ї і 2-ї ґільдій мали право зупинятися в Києві не більше, ніж на 6 тижнів, а їх комерційна діяльність підлягала обов'язковій реєстрації. Решта євреїв могла отримати право на перебування до трьох днів.

Із 1859 р. право на проживання в місті визнавалося лише за тими євреями, які були купцями 1-ї ґільдії, цеховими ремісниками і випускниками університетів із науковим ступенем. Якщо в 1865 р. у Києві офіційно мешкало близько 14 тис. євреїв, то через три десятиліття їх кількість зросла лише до 14 676 осіб94. Той із них, хто впродовж п'яти років належав до 1-ї ґільдії і мешкав у Києві, міг оселятися в будь-якій його частині (а також особи, внесені до ґільдійського свідоцтва). Зокрема, у 1882 р. у Києві було зареєстровано 93 купці 1-ї ґільдії, з яких лише 49 після п'яти років членства набули право на постійне проживання95.

Чинне право, яке дозволяло постійно проживати в Києві