Табл. 2. Кількість виданих на 1897 р. промислових свідоцтв і викуплених на 1899 р. Гільдійських свідоцтв24

Частка купців, які вирішили вступити до 1-ї ґільдії після 1898 р., була значно більшою. Як і у 2-й ґільдії, тут досить чітко проглядаються реґіональні особливості. Зокрема, у Київській ґубернії таке співвідношення становило 95%, у Харківській - 73%, у Херсонській - 63%, у Полтавській - 62%, у Чернігівській - 61%, у Катеринославській - 58%, у Волинській - 38%, у Подільській - 31% (середній показник по 9 українських ґуберніях - 74,1%). Таким чином, у 1899 р. підприємці України бажали скористалися наданим їм правом набути купецькі станові привілеї більш престижної 1-ї ґільдії, до якої намагалися вступити найбільш заможні підприємці та представники тих етнічних груп, на яких поширювалися обмеження щодо торгово-промислової діяльності, насамперед євреї.

Різниця у загальній динаміці кількісного складу двох ґільдій говорить про те, що міркування престижу і намагання долучитися до корпорації першоґіль- дійців, що давало більший обсяг привілеїв, слугували основним мотивом при виборі підприємцями станової належності. Схожа картина проглядалася і у межах усієї країни. Так, за даними М.К.Шацилла, із 1899 до 1912 рр. кількість купців 1-ї ґільдії в Російській імперії збільшилася майже на 20% (із 3989 до 4871 особи), а 2-ї ґільдії - зменшилася майже на третину (з 38 375 до 26 439

осіб)25.

Тут слід указати і на ту особливість, що сформована до кінця ХІХ ст. станова система не справила відчутного впливу на розвиток підприємництва в Україні. Лише менше третини всіх платників промислового податку скористалися правом вступу до купецтва. Таким чином, дані станової статистики можна використовувати лише для характеристики динаміки соціальних процесів усередині окремих станів.

Розглянути такий важливий показник, як національний склад представників купецького стану в межах усіх 9 українських ґуберній, дозволяє перепис 1897 р. (на основі даних про рідну мову). Зокрема в Україні на цей час найбільше купців разом із членами родин належало до таких етносів: 37 863 єврея (55,9% від загальної кількості), 19 626 росіян, до яких також належала частина зросійщених українців (30%), 4672 українця (6,9%), 1971 німець, 1457 татар, 663 вірменина, 494 поляка, 424 грека26. У межах усієї країни в 1897 р. російськомовними було 60,5% купців (сюди входили також українці і білоруси), 25,5% припадало на євреїв, які становили всього 4,2% населення Росії27.

Як видно з наведених вище даних, за національним складом купецтво України було досить неоднорідним. За чисельністю переважали представники єврейського і російського етносів. Українці, задіяні, головним чином, у сільському господарстві, мали набагато слабші позиції в торгово-промисловій діяльності. Існував прошарок ґільдійців і серед представників інших етносів, які населяли край, - німецького, татарського, польського та грецького.

На відміну від ґуберній Центральної Росії, кількісне домінування єврейського купецтва (за даними перепису 1897 р.) не тільки в містах Правобережної України, яка тоді офіційно йменувалася Південно-Західним краєм, а й у міських центрах Південної та на більшій частині Лівобережної України, було викликане правовими нормами та історичним розвитком, насамперед входженням значної частини українських земель до смуги єврейської осілості, запровадженої імператрицею Катериною ІІ у 1791 р., а також сильними позиціями єврейства у традиційних для представників цього етносу формах господарської активності - торгівлі, оренді, відкупах, лихварстві тощо.

Повернення єврейського населення до міст Правобережної України відбулося під час поділів Речі Посполитої наприкінці ХУІІІ ст., майже через півтора століття з моменту їх вигнання за часів Богдана Хмельницького. Понад 600 тис. євреїв після анексії колишніх східних польських воєводств стали підданими російського імператора28. Запровадження Катериною ІІ смуги єврейської осілості зобов'язало їх селитися і займатися торгівлею лише у визначених для цього районах. Відтоді євреї почали перебиратися насамперед до тих міст і містечок Правобережної України, де спостерігалося жваве економічне життя. Зокрема, можна частково погодитися з М.П.Драгомановим, який дозвіл євреям селитися саме на українських землях уважав засобом економічної експлуатації українців російським урядом29.

За переписом 1897 р., в українських ґуберніях Російської імперії проживали 1 млн 645 тис. євреїв, що становило 8% загальної кількості населення. За чисельністю євреї в Україні посідали третє місце після українців (20 млн 600 тис.) та росіян (2 млн 085 тис.). Найбільше євреїв мешкало в Київській, Подільській та Волинській ґуберніях - 1 млн 048 тис. Міське населення в українських ґуберніях, яке з 1863 р. по 1897 р. зросло з 1 млн 460 тис. до 2 млн 988 тис. осіб, на 33% складалося з євреїв30. У деяких містах і містечках Правобережжя чисельність останніх сягала половини й більше всього населення. Наприклад, 1883 р. у Бердичеві Київської ґубернії мешкало 74 879 чол., з яких 64 425 (86%) були євреями; в Умані, відповідно, 24 489 і 17 651 (72,1%); у Кам'янці-Подільському - 29 103 та 16 878 (58%); у Житомирі - 56 097 і 27 064 (48,2%). Чимало їх проживало і в найбільших містах Півдня та на