ним у 1920-х рр. на основі дослідження етнічного складу лише тих представників купецтва та міщанства, які володіли промисловими закладами в Наддніпрянській Україні у першій половині ХІХ ст. (він вважав, що ці висновки придатні для висвітлення складу і тих підприємців, які займалися комерцією). За його даними, серед усього загалу промисловців росіяни становили 52,6%, українці - 22,2%, євреї - 20,9% та іноземці - 1,9%. Згідно з О.П.Оглобли- ним, підприємці-українці переважали лише на Слобожанщині, у решті реґіонів їх частка була неістотною, а найбільший вплив росіян у промисловості та торгівлі спостерігався в Новоросії. Історик писав: «Російські купці зосереджують свої справи переважно в Південній Україні. Багато з них при діяльній підтримці імперського уряду міцно облаштовуються у прибережних торгових центрах. Якщо старі колонії російського купецтва в українських містах утверджуються шляхом тривалої й упертої боротьби з місцевим українським купецтвом, то на Півдні України російський купець прибував на порожнє місце або зустрічав суперників тільки в особі іноземного і грецького (вірменського) купецтва»40.
Інтенсивний наплив в Україну російських купців розпочався ще на межі ХУІІІ-ХІХ ст. Підтримувана владою, ця «експансія» найбільш повно проглядалася у великих містах. Заможні купці-переселенці з Великоросії, отримавши значні преференції та пільги, відразу посіли панівне становище серед місцевого купецтва. За свідченнями тодішніх економістів, уже на початку ХІХ ст. у внутрішній торгівлі імперії не тільки кількісно, але й за капіталами переважали росіяни. Зокрема, К.Арсеньєв у 1818 р. констатував: «Усі капітали, які оберталися у внутрішній торгівлі, перебувають у руках природних росіян»41. За свідченнями О.Ф.Шафонського, ще в 1784 р. у Чернігівському намісництві, яке охоплювало також більшу частину пізнішої Полтавської ґубернії, серед 834 купців чоловічої статі 535 були росіянами, а решта (299) українцями. Усього до купецького стану належало 587 українців і 896 росіян обох статей (разом 1483 осіб). За його ж словами, «в усій Малій Росії немає жодного купця з природних малоросіян, який би власного грошового капіталу тисяч тридцять мав»42.
Відомий український радянський історик І.О.Гуржій, намагаючись спростувати «твердження буржуазно-націоналістичних істориків про те, що нібито торгівля на Україні перебувала виключно в руках російських, єврейських, польських та іноземних купців, що взагалі купців-українців було дуже мало», згідно з даними архівних і статистичних джерел, зафіксував ті міста, де наприкінці ХУІІІ ст. серед купецького загалу переважали підприємці українського походження. Зокрема, у Борзні, Городні, Чернігові торгували лише купці-українці, у Ромнах в 1781 р. із 71 купця 64 були українцями, а решта - росіянами. На межі ХУІІІ-ХІХ ст. у цьому місті налічувалося вже 109 купців, з яких 97 були українцями, а 10 росіянами, вірменами та євреями. У Полтаві у цей час було 142 купці, із них понад 100 належали до корінного етносу. Зі 114 київських купців у 1798 р. більше половини були українцями, а в Богуславі з 22 купців - 1743. Тобто, І.О.Гуржій навів дані по тих містах, де традиційно був високий відсоток купців-українців, що ми можемо спостерігати деякою мірою і наприкінці ХІХ ст.
Поглинання українських земель імперією після скасування гетьманату й поділів Польщі відчутно посилило консолідацію Росії як імперської держави. Із початком ХІХ ст. російські купці, що приїжджали в українські землі з центральних великоросійських ґуберній, насамперед Владимирської, Костромської, Московської, Тверської (спочатку тимчасово, на ярмарки), починають тут селитися, не відчуваючи якоїсь особливої конкуренції з боку місцевого населення. До них у ще більшій кількості приєднувалися міщани та підприємливі селяни- росіяни, відпущені на оброк. Із часом вони, розбагатівши, склали основний кон- тинґент купецького населення міст Слобожанщини, Півдня України, Києва, та, деякою мірою, Лівобережжя. Активна експансія підприємливих росіян підкріплювалася русифікаторською й деполонізаційною політикою уряду на українських землях, до того ж від середини 1830-х рр. купцям-переселенцям із Великоросії ґарантувалися значні пріоритети та пільги.
Так, за царським указом від 8 березня 1835 р., який мав назву «Про пільги купецтву міста Києва», «для умножения населения и ободрения промышленности» заохочувалося переселення до міста купців із великоросійських ґуберній, котрі одразу потіснили менш заможних єврейських, українських і польських комерсантів. Документ дозволяв купцям, які побудують або придбають у Києві будинок, записатися в одну із ґільдій (залежно від ціни купленої нерухомості) без сплати ґільдійського збору протягом трьох років, із 1836 р. А в наступні два - сплачувати його половину. Ті ж, хто відкривав протягом пільгових років фабрику, звільнялися від ґільдійських повинностей на п'ять років із часу її заснування. Тим же документом із метою підтримки представників 3-ї ґільдії у Волинській, Київській, Подільській, Катеринославській та Херсонській ґуберніях (окрім записаних у ґубернських і портових містах) підтверджувалися пільги у сплаті ґільдійського збору терміном на 10 років - 1,5% замість 2,5% з оголошеного капіталу44.
У грудні 1841 р. новим указом надавалися великі пільги тим комерсантам, які бажали переселитися в Київську, Волинську й Подільську ґубернії та записатися в купецький стан. Вони на 15 років звільнялися від усіх державних податків і зборів. Причому купці 3-ї ґільдії користувалися правами купців 2-ї ґільдії, а 2-ї - правами купців 1-ї ґільдії45.
Купці і промисловці, здебільшого з центральних російських ґуберній, досить активно відгукнулися на заклик імператора Миколи І про необхідність економічного освоєння українських земель, що відчутно посилило