присутність російського елементу насамперед у найбільших містах. До першого покоління російських підприємців, що розгорнули свою діяльність в українських ґуберніях імперії, належали купці православного віросповідання, а також старообрядці або ж зросійщені підприємці. Однак частка купців-старообрядців в Україні протягом ХІХ ст. залишалася порівняно незначною, тоді, як у підприємницьких колах, наприклад Москви, таке купецтво задавало тон і було, зокрема, представлене найвідомішими династіями, як Ґучкови, Рябушинські Морозови, Коновалови, Солдатенкови і Хлудови. Це можна пояснити більш значною осілістю купців-старообрядців та їх успішним господарюванням у великих містах і ґуберніях центральної частини Росії46.
Купцям-росіянам в українських ґуберніях на середину ХІХ ст. належала більшість промислових підприємств, хоча в містах Правобережної України частка їх власності відчутно поступалася частці єврейських господарників. Російські підприємці поспішали переселитися до України, оскільки тут була досить значною торгівельна і ярмаркова активність, зароджувалися нові галузі промисловості, і, головне, уряд ґарантував значні пільги на початковому етапі підприємництва.
Російським та зросійщеним купцям, як і євреям, була притаманна досить чітко виражена релігійність, особливо це стосувалося старообрядців. Якщо форми їх повсякденного життя суттєво не відрізнялися від життєвого укладу українських підприємців, то у сфері духовних цінностей російські купці, що сповідували старообрядництво, створили свій особливий світ символів.
Зокрема, у Києві наприкінці ХІХ ст. до громади старообрядців належало всього понад 1,5 тис. осіб. Пік їх активної діяльності в торгівлі й промисловості міста припав на середину століття, коли вони посіли тут провідні місця. Із оголошених на 1849 р. 10 капіталів 1-ї ґільдії - п'ять належало старообрядцям Тимофію Деґтерєву, Родіону Деґтерєву, Стефану Широкову, Катерині Деґтерєвій і Наталії Буґаєвій. Така концентрація першогільдійського капіталу в руках старообрядців свідчила не про переваги торгово-промислової діяльності старообрядців у Києві, а про її слабкість у місті. Так, ще до модернізації у 1852 р. завод мідних, залізних і чавунних виробів Р.П.Деґтерєва був на той час єдиним таким підприємством у Києві (працювало близько 150 чол.), яке щорічно виробляло продукції на суму 70 тис. руб.47
Найбільша в Україні кількість старообрядців проживала у Чернігівській ґубернії, у посадах Новозибківського, Стародубського, Суразького і Городнян- ського повітів (у 1860 р. їх тут налічувалося 53 114 осіб, а євреїв - 33 214 осіб). Найбільшим в економічному плані центром у цьому ареалі проживання старообрядців був посад Клинці Суражського повіту, де значного розвитку досягли промисловість і ремесла. Зокрема, із 7386 мешканців обох статей (365 з них належало до купецького стану), які проживали у цьому населеному пункті, 5301 були старообрядцями. У 1862 р. у посаді налічувалося 48 промислових закладів, у тому числі 13 суконних, 10 панчішних і сап'янова фабрики, 3 чавуноплавильних заводи, власниками яких були саме купці-старообрядці48.
Як випливає із наведених вище даних, купці українського походження суттєво поступалися як своєю чисельністю, так і капіталами євреям та росіянам. Слабка участь українців у торгово-промисловому підприємництві була викликана як їх сконцентрованістю на рільництві, загальними особливостями буття українського суспільства, так і специфікою історичного розвитку краю. Ще І.С.Аксаков у своєму дослідженні торгівлі на українських ярмарках середини ХІХ ст. зазначав: «У Малоросії не існує такого різкого розподілу станів за заняттями, як у Росії, такого розподілу, який існує в Росії між станом освіченим і простим народом»49. Саме тому українське купецтво на противагу російському не перетворилося за своїм побутом, звичаями, характером, освітою, якщо можна так сказати, на окрему «секту».
За словами І.С.Аксакова, у Росії «купецький побут, стикаючись із вищими класами суспільства і в той же час близький народу, вилився в ту особливу дивну форму, яка породила типи комедій пана Островського. Ці типи зовсім незрозумілі в Малоросії, нічого подібного ви не знайдете в малоросійському купецтві»50. Цей дослідник констатував і те, що українські купці були менш схильні до розкоші, гонитви за модою, придбання нерухомості: «Малороси, навіть ті, які отримують гарні прибутки, задовольнялися своїми світленькими, чистенькими хатками... Російські купці, якщо тільки дозволяють кошти, намагаються в місцях своєї торгівлі обзавестися стаціонарними мурованими крамницями або покрити залізом дерев'яні»51.
Але головним, на думку І.С.Аксакова, було те, що купці-українці поступалися росіянам в умінні вести торгівлю, оскільки були менш рухливими, не такими підприємливими, ретельно дотримувалися принципів християнської моралі: «Різниця між великоросійським і малоросійським купцем убачається у самому способі торгівлі... Малоросіянин майже ніколи не торгується, а тримається однієї певної ціни, яка, зрозуміло, визначається торговими обставинами, але здебільшо- го призначається ним із чесною впевненістю... Проти того, російський торговець негайно розпізнає покупця за одягом, за мовою, за прийомом, умить зметикує ... чи треба ... йому ... поступитися, а чи стягнути з нього вдвічі більше від справжньої ціни... Ми зовсім не захищаємо цього способу, але повинні зізнатися, що він привертає покупців»52. Досить важливим, за його ж словами, було й те, що українські купці майже не торгували у кредит: «Малоросійський купець ніколи не кредитує, крім рідкісних винятків, тоді, як уся російська торгівля заснована на зухвалому, божевільному кредиті, на відчайдушному ризику ... але кожному зрозуміло, що купець, який не кредитується, повинен обмежитися лише поміркованим, хоча вірним прибутком, і що без підприємливості, без сміливого ризику неможливо очікувати великого успіху в торгівлі»53. Зрештою, на думку І.С.Ак- сакова, переваги національного характеру робили російських купців