О.В.Ясь Ясь Олексій Васильович - канд. іст. наук, ст. наук. співроб. відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ.

ДВА ОБРАЗИ СТАРОЇ УКРАЇНИ: ВІЗІЇ О.ЛАЗАРЕВСЬКОГО Й О.ОГЛОБЛИНА

Висвітлюються історичні погляди та світосприйняття ОЛазаревського й О.Оглоблина. Аналізуються стратегії представлення української ранньомодерноі історії у візіях обох істориків, зокрема створені ними образи Старої України.

Початок 1860-х рр. став новітнім вододілом історичного часу, сформувавши інші обриси його соціального опредметнення. Відтак у рецепції освічених сучасників Велика реформа 1861 р. стала тією вікопомною межею, яка розділила всю модерну російську минувшину на до- й пореформену епохи. Власне, у світовій історії XIX ст. звільнення селянства у величезній імперії Романових посіло місце десь поряд із такими незабутніми, знаковими явищами, як Громадянська війна 1861-1865 рр. у Сполучених Штатах Америки та революція комунарів 1871 р. у Франції.

Епохальний масштаб соціокультурних трансформацій на теренах Російської імперії, які нині тлумачать зазвичай у контексті теорії модернізації, спричинив і тектонічні зрушення в історичній свідомості сучасників. Ба більше, за часів модернізації чи в пореформену добу відбулося докорінне переформатування російського культурного простору, чільне місце в якому посів новий тип громадського діяча-земця та інтелектуала-різночинця. Його становлення відбувалося завдяки громадським, соціальним і культурним практикам, пов'язаним з емансипацією селянства та формалізацією пореформених суспільних взаємин.

До такого типу діячів та вчених належав визначний український історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902 рр.) - виходець зі старовинної родини козацько-міщанського походження, випускник історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, дописувач «Основи» та приятель Т.Шевченка.

Світосприйняття О.Лазаревського постало на тому великому соціальному розломі, який утворила реформа 1861 р., хоч його українофільські погляди сформувалися ще в дореформену добу. «Звільнення селян зробило велику революцію в економічному побуті народу (тут і далі курсив - О.Я.)», - згадував історик1. Заразом він уважав, що Велика реформа спричинилася до звільнення народу від рабства2. Це переконання О.Лазаревський зберіг практично до кінця свого життя. Недаремно М.Василенко підкреслював, що він назавжди залишився «людиною 1860-х років у найкращому, найблагороднішому значенні цього слова»3. Приміром, першою реакцією О.Лазаревського на обрання його членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії, рішення про що було ухвалене 15 червня 1897 р., став лист, в якому він, не обмежившись звичним у такому випадку висловленням подяки, вимагав від комісії терміново розпочати роботу зі «збирання матеріалів з історії визволення селян у межах Чернігівської губернії»4. Схожі думки історик висловлював і у публікаціях5.

Більше того, О.Лазаревський був не тільки пильним спостерігачем тієї величезної соціальної трансформації, а також її енергійним учасником. Уже за кілька місяців після проголошення монаршого маніфесту про скасування кріпосної залежності він домігся свого призначення представником (членом) від уряду на з'їзді мирових посередників у Чернігівській губернії6. «Здавалося, що всі молоді сили віддав би я цій справі, - настільки вона була світлою й радісною», - згадував у своїх споминах О.Лазаревський про публікацію маніфесту від 19 лютого 1861 р.7

Подальші кар'єрні віхи О.Лазаревського здебільшого були пов'язані з адміністративною й судовою діяльністю: акцизний наглядач, який опікувався податковими зборами з горілки й тютюну, секретар губернського комітету із селянських справ та Губернського статистичного комітету, управитель канцелярії чернігівського Губернатора, радник Губернського правління, член і товариш голови окружного суду, член-оцінщик Полтавського земельного банку, член Київської судової палати та ін.8

Видається, що службові практики О.Лазаревського тією чи іншою мірою наслідують біографії його рідних братів. Власне, вони відображають типовий життєвий сценарій, за висловом М.Грушевського, «дрібнопанської сім'ї, яка добувала свій прожиток найбільше службою на дворянських виборних урядах, і тут маєткові стяжання, удачі й неудачі доохрестного панства мусили бути не тільки темою балачок, але й особливо цікавим предметом уваги»9.

Однак, у таку програму не зовсім вписуються, ба навіть помітно випадають з неї громадські практики О.Лазаревського.

Зауважмо, що майже протягом 35-ти років (без перерви!) історик був гласним Конотопського повітового земського зібрання10. Причому складалося враження, що він брав участь у вирішенні більшості серйозних справ тамтешнього земства11. Подібні громадські практики виглядають справжнім дисонансом щодо особистості О.Лазаревського, якого сучасники вважали індивідуалістом, принаймні, людиною, яка не прагне до публічності й визнання як на ниві суспільного, так і наукового життя, себто «кабінетним ученим» (М.Василенко)12. Зокрема, про історика згадували як про особу достатньо замкнену та таку, що несхильна до товариського зближення і світського життя13.

Імовірно, пояснення цієї суперечності варто шукати у ставленні О.Лазаревського до пореформених практик, які він, очевидно, розглядав як власний обов'язок перед громадою, передусім, місцевою. Недаремно дехто з приятелів називав його «конотіпським патріотом», а сам учений навіть мав особисту печатку з промовистим написом - «Лазаревський із Конотопа»14. Та й відомий псевдонім історика - «Конотопець» - є свідченням його місцевого патріотизму.

З окресленої перспективи М.Грушевський влучно схарактеризував О.Лазаревського суто як «чоловіка місцевого», точніше, як постать, яка повною мірою репрезентувала собою «лівобічного чернігівця»15. Іноді цю позицію «лівобічного» українця споглядаємо навіть в історичних студіях О.Лазаревського. Приміром, оцінюючи постать І.Мазепи, історик обстоював думку, що гетьман «у лівобережній Малоросії був чужою людиною, і вона йому була чужою... Ніякі спомини, жодні симпатії не пов'язувалися у Мазепи з лівим берегом»16.

Цей своєрідний патріотизм, вочевидь, визначав ставлення О.Лазаревського до земської діяльності, яку він сприймав як марудну, невдячну й обтяжливу, але корисну для