Із 15 повітів Чернігівської ґубернії вільними від німецьких військ були всього 4 північних (Суразький, Глинський, Стародубський, Новозибківський) повіти, а також 5 волостей (Івотська, Хильчанська, Дмитрівська, Протопопівська, Чернецька) Новгород-Сіверського повіту. Головною базою ВЦВРК було м.Середина- Буда Новгород-Сіверського повіту, на самому кордоні з Росією (залізнична станція з боку РСФРР - Зерново). У липні 1918 р. з'їзд рад північних повітів Чернігівської губернії висловився за приєднання їх до радянської Росії13. 13 жовтня 1918 р. Середино-Будський районний з'їзд рад ухвалив рішення про утворення нового, Се- редино-Будського, повіту, уважаючи тимчасово за кордон з одного боку демаркаційну лінію, а з іншого - межу Курської та Орловської ґуберній. Було висловлене побажання про приєднання волостей Глухівського повіту, не зайнятих німцями й австрійцями, до новоутвореного повіту14. 3 листопада 1918 р. за рішенням наркомату внутрішніх справ РСФРР виконком Почепської районної ради було перейменовано на виконком Чернігівської ґубернської ради15.

Оскільки українські повіти перейшли до складу РСФРР і цей факт було визнано на російсько-українських переговорах 1918 р. у Києві16, ВЦВРК не міг відкрито вести на їх території роботу з організації повстання. Таким чином, перехід останнього, не зайнятого німецько-австро-угорськими силами, клаптика української території до Росії позбавив ВЦВРК можливості діяти леґально на власній території. Відтак, головною його базою стала «нейтральна зона», яка служила для розмежування військових сил російської радянської сторони та австро-німецького блоку. На території України «нейтральна зона» заходила лише в межі Чернігівської ґубернії і визначалася двома демаркаційними (розмежувальними) лініями. Із радянського боку лінія проходила через населені пункти Чичерськ, Кам'янка, Корецький завод, Лопатки, Циря, Хмелівка, Грем'яч, Очкине, Бирине, Острушки, Єсмань, Мазепівка, Мартинівка; з німецького - Чичерськ, Шелухівка, Мале Удобне, Робчик, Хомутівка, Бучка, Камінь, Комань, Пирогівка, Хутір Михайлівський, Глухів, і далі в Курській ґубернії - Рильськ, Кореньово, Суджа. У межах Курщини «нейтральна зона» пролягала північніше Суджі, Бєлґорода, Вовчанська, південніше Обояні та Корочі17, а її ширина становила від 5 до 15 км.

Ані радянські, ані німецькі війська не мали права заходити на нейтральну територію. Однак саме через це вона й не стала «санітарним кордоном» - адже щоб не бути роззброєними і розформованими, частина українських радянських військових і партизанських формувань, котрі відступали з України, не доходили до Росії й осідали в «нейтральній зоні». Їх присутність забезпечила тут збереження радянської влади. Відтак, «нейтральна зона» стала місцем зосередження антинімецьких та антигетьманських сил і своєрідним оперативним плацдармом, з якого безперервно здійснювалися нальоти на прикордонні повіти України. У «нейтральній зоні» осіли рештки кількох радянських армій, витіснених протягом квітня - травня 1918 р. з України німецькими військами. Там же після невдалих боїв опинилися численні партизанські загони, групи й окремі бойовики та організатори. Таким чином, протягом весни - літа 1918 р. між демаркаційними лініями скупчилося чимало збройних формувань, про які центральні українські радянські органи не мали жодних відомостей, а ті, своєю чергою, нічого не знали про існування цих органів. У першу чергу йдеться про загін Михалдики (район Унечі, 200-300 осіб), загін у с.Кулаги (150 осіб), загін с.Розорені Хутори (150-200 осіб), Голубовський (80 осіб) і Кам'янський (45 осіб) загони, загін Свистунова у районі Глухова, два загони в районі Обояні по 200 і 100 осіб, загони в районі Корочі загальною чисельністю близько 1000 осіб (район сіл Ломове, Заяче і Вел.Городище), батальйон Михайловського там само, загони в околицях сіл Старо-Іванове, Рождественське, Воронівка, поблизу Нового Осколу та ін.18 Деякі з них пізніше влилися до складу реґулярних українських радянських військ.

Частина українських революційних армій, зазнавши поразки, долучилася до РСЧА РСФРР, ставши основою кількох армій Південного фронту. У його складі тільки з боку Донецького басейну перебувало не менше 50 тис. українських шахтарів19. Українці, які перебували у складі РСЧА РСФРР, очікували зручного моменту, щоби вступити в боротьбу і переможцями повернутися на батьківщину.

Деякі частини російської радянської армії, утворені з переформованих колишніх українських радянських військ, залишилися у прикордонних ґуберніях Росії - Курській, Орловській та ін., чимало з них залучалися до прикордонної служби. В.Х.Ауссем (у 1918 р. - член ВЦВРК) відзначав у спогадах, що «всі вони, складаючись з українців, зберігали тяжіння до України і дуже неохоче підкорялися наказам про перекидання в інші райони та інші фронти»20. У «нейтральній зоні» перебували цілі підрозділи, які відмовилися йти на чехословацький (Східний) фронт і дезертирували у повному складі, мріючи повернутися в Україну: 9-та рота 3-го Курського полку, 5-та рота Дмитріївського полку, 2-га рота 6-го Курського полку та ін.21

Партизанськими загонами, що діяли на території України, ВЦВРК керував через повстанські центри і штаби на Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі, в Одесі, Катеринославі, на Харківщині та через місцеві військово-революційні комітети. У своєму безпосередньому підпорядкуванні та в «нейтральній