Головну ставку при підготовці загального збройного повстання більшовики України робили на сили, що їх мали у своєму розпорядженні військово-революційні комітети окупованих областей. Лише провал цих планів змусив звернути увагу на «нейтральну зону» й розпочати цілеспрямовану роботу із загонами, що там перебували. Крім того, після поразки кількох великих повстань до «нейтральної зони» знову відступила велика кількість українських радянських партизанів і повстанців. На відміну від українських радянських військ, котрі у квітні - травні 1918 р. розчинилися в російських структурах, ці партизанські загони негайно потрапляли під опіку українських радянських організацій - ВЦВРК і ЦК КП(б)У, з якими і раніше мали зв'язок через місцеві ВРК. Тепер було зроблено все, щоб зберегти як організаційну самостійність, так і боєздатність українських формувань. Прибуття загонів, непогано організованих і налаштованих на швидкий реванш, значно збільшило сили, що безпосередньо підпорядковувалися ЦВРК. Неминуче поставало питання про дальше застосування цієї партизанської армії, а отже і про визначення політичної стратегії і тактики більшовиків України на найближчий період. Складність управління й утримування партизанської вольниці, котра безперервно затівала конфлікти з населенням «нейтральної зони», російськими радянськими і гетьманськими властями, німецькими військами тощо також змушувала форсувати вирішення питання про їх долю на високому політичному рівні.

Події літа 1918 р. ознаменували, по суті, провал попередньої тактики ЦК КП(б)У і ВЦВРК, яка полягала в розгортанні в Україні широкого партизансько- повстанського руху й організації загального збройного повстання. Незважаючи на те, що селянські повстання набули масового характеру, а партизанські загони стали їх основною силою, вони не досягли перемоги. Найбільшим стало Звениго- родсько-Таращанське повстання, в якому брало участь близько 30 тис. осіб. Воно було придушене, однак кістяк повстанців на чолі з Гребінкою і Балясом форсував Дніпро й через Полтавщину та Чернігівщину здійснив рейд до «нейтральної зони». Саме ці загони згодом становитимуть основу Таращанського полку.

Вершиною партизансько-повстанського руху літа 1918 р. стало Ніжинське збройне повстання. На відміну від попередніх виступів, його початок був заздалегідь підготовленим. Наказ на повстання, так званий «наказ №6 по району Чернігівської та частини Полтавської ґуберній», 17 липня віддав уповноважений ВЦВРК, начальник Центрального штабу партизанських військ Чернігівської та частини Полтавської ґуберній М.Г.Кропив'янський. Виступ призначався на ніч проти 6 серпня. Отримавши звістку про його підготовку на Чернігівщині, ВЦВРК за ініціативою Ю.Л.П'ятакова й А.С.Бубнова без перевірки готовності революційних сил в інших ґуберніях 5 серпня віддав наказ №1 про початок загального збройного повстання в Україні23. Однак як місцеві організації, так і сам ВЦВРК виявилися непідготовленими - повстання явно було передчасним. Перш за все не вдалося скоординувати виступи на місцях, у достатній мірі підтримати їх діями з «нейтральної зони». ВЦВРК мав там у своєму розпорядженні лише одну реґулярну частину - полк червоного козацтва (на момент виступу - 500 осіб) і два партизанських загони - Боженка (300-400 осіб) і Шульженка24.

Хоча у цілому спроба загального повстання виявилася невдалою, виступ за наказом ВЦВРК показав, що партизансько-повстанському рухові для досягнення перемоги необхідне організоване ядро, стрижень, навколо якого він міг би згуртуватися і набути більш упорядкованих форм25. Прямим позитивним результатом наказу №1 було прискорення, форсування оформлення зародка цього ядра. Ідеться про ті бойові одиниці, котрі діяли під безпосереднім керівництвом ВЦВРК й організовувалися за взірцем реґулярних військових частин, тобто полк червоного козацтва, загони Боженка та Шульженка. Хоча їх спроби прорватися вглиб території України під час Ніжинського збройного повстання у серпні - вересні 1918 р. виявилися невдалими, ці формування продемонстрували високі бойові якості. Зокрема, загін Шульженка, розсіявши значний німецький ґарнізон, на деякий час зайняв ст.Кореньово, а загін Боженка - м.Ямпіль. Червоні козаки поблизу Новгорода-Сіверського захопили пароплав, згодом разом із партизанами Черняка з боєм вступили у с.Воробіївку26. Названі загони проявили живучість, здатність швидко зростати чисельно, виявилися надзвичайно притягальними для неорганізованих повстанців.

Організатор цих виступів - верхівка більшовиків України - належним чином оцінила діяльність своїх реґулярних частин («ударних груп», «бойових організацій»). Як відомо, у 1918 - на початку 1919 рр. ЦК КП(б)У був розколотий на «лівих» і «правих», однак у питанні про створення і необхідність дальшого нарощування реґулярних формувань між ними розбіжностей не існувало, - це довів вересневий (1918 р.) пленум ЦК КП(б)У. Розходження у визначенні моменту рішучого виступу за відновлення радянської влади в Україні не могли послужити перешкодою для розгортання роботи з організації реґулярних військ. Цей підхід було зафіксовано в резолюції пленуму «В питанні про бойові дії»27.

Поповнення існуючих, створення нових частин і переформування партизанських загонів почалося ще у ході повстання й тривало всю осінь. Так, полк червоного козацтва під командуванням В.М.Примакова на вересень налічував понад тисячу піхотинців, ескадрон кавалерії, легку польову 4-гарматну батарею (командир М.І.Зюк), легкий 2-гарматний артилерійський взвод,