Нарада представників від ВРК 7-8 жовтня 1918 р. в Орлі вирішила поновити діяльність центрального штабу. Це було зафіксовано у двох резолюціях - «Основні завдання військово-революційної роботи» і «З питання про централізацію військово-революційної роботи». Він мав діяти на території України при представництві ВЦВРК та керувати всією військово-революційною роботою. Однак ВЦВРК 13 жовтня своєю постановою скасував більшість рішень наради, у тому числі й про утворення центрального штабу. Очевидно, це зумовлювалося відмовою від організації найближчим часом нових виступів на українській території. Слід зазначити, що оскільки центральний штаб планувалося організувати в Україні, то Повстанська армія України у складі двох дивізій не могла йому підпорядковуватися, не перетнувши кордон і не розв'язавши бойові дії проти німецьких і гетьманських військ. Організовувати ж спеціальний військово- оперативний штаб до початку планування війни ані в Україні, ані на території «нейтральної зони» чи РСФРР не мало сенсу, а формуванням і утриманням армії міг займатися (і вже займався) загальнополітичний орган - ВЦВРК.

Утворені згідно з наказом №6 від 22 вересня 1918 р. дві повстанські дивізії підпорядковувалися безпосередньо ВЦВРК. Начальники дивізій і командири полків призначалися Всеукраїнським ЦВРК, решта командирів - начдивами. Комісарів у дивізії було призначено згідно з рішенням ЦК КП(б)У від 25 жовтня 1918 р.64 Оскільки військового штабу ВЦВРК ані в «нейтральній зоні», ані у прикордонних районах РСФРР не існувало, а слідів діяльності оперативного відділу ВЦВРК у дослідницькій літературі та відомих нам документах не виявлено, є серйозні підстави вважати штаби дивізій по суті військовими штабами ВЦВРК. Вагомим арґументом на користь цього слугує надання Всеукраїнським ЦВРК цим штабам одразу після їх утворення виняткового права формувати військові одиниці у прикордонній смузі та «нейтральній зоні», без збереження цього права за будь-якими органами самого ВЦВРК65.

Удосконалювалися органи постачання ВЦВРК. Із моменту свого виникнення він утворив великий і складний апарат обслуговування армії: інтендантські склади, бази, ремонтні майстерні тощо. Лише у прикордонній аґентурі, очолюваній А.В.Івановим, налічувалося близько 90 службовців66. Постачанням Повстанської армії України відав обліково-розподільчий відділ ВЦВРК. На момент утворення повстанських дивізій обов'язки завідуючого відділом виконував керуючий справами ВЦВРК І.М.Кудрін. 12 жовтня завідувачем відділу почав працювати В.М.Ісакович67.

25 вересня розпорядженням ВЦВРК за кожною з дивізій закріплено певні органи постачання: основна база постачання у Брянську (завідувач - Г.Л.Бара- баш) з підсобними базами в Зерновому й Унечі мала обслуговувати 1-шу дивізію, а основна база в Курську (завідувач А.В.Іванов) із підсобними базами в Колонтаївці, Беленихіному й на лінії Північно-Донецької залізниці - 2-гу дивізію68. Наказом №1 від 12 жовтня 1918 р. по обліково-розподільчому відділу постачання ВЦВРК підсобні бази постачання в Унечі, Почепі й Зерновому було передано у відання начальника постачання 1-ї дивізії, а бази в Беленихіному, Колонтаївці та Льґові - начальника постачання 2-ї дивізії. Надалі обов'язки з улаштування дивізійних баз постачання покладалися на начальників постачання дивізій. У безпосередньому віданні обліково-розподільчого відділу ВЦВРК залишилися відділ «по добуванню» в Москві та основні бази в Курську і Брянську. Грошове постачання Повстанська армія України одержувала через Всеросійський ЦВК. Циркулярними листами керуючого справами ВЦВРК від 6, 7 і 9 жовтня, а також наказами обліково-розподільчого відділу постачання №1 від 12 жовтня і №2 - від 21 жовтня запроваджувалися правильні форми обліку, звітності й передачі матеріальних цінностей69.

Можливості ВЦВРК у справі централізованого постачання, як зазначалося, були вкрай обмеженими через загальну слабкість економіки воєнного часу, а також і через малі можливості самого комітету70, котрий діяв не на своїй національно-державній території й не мав владних повноважень щодо населення «нейтральної зони» та прикордонних районів, не володів правом обкладати його податками та іншими загальнообов'язковими державними повинностями.

Партійні, радянські та військові органи РСФРР надавали матеріально- технічну підтримку українським радянським військам, очевидно, в децентралізованому порядку. Про це можна судити з непрямих свідчень: загального невиз- наченого, напівлеґального статусу українських формувань, спричиненого умовами Брестського миру; характерної назви структурного підрозділу ВЦВРК - «центральний відділ по добуванню» (перебував у Москві), і, нарешті, зі спогадів ветеранів про саме це «добування» обмундирування, спорядження, зброї71.

Штаб Орловського військового округу, на території якого дислокувалася 1-ша дивізія, нічим повстанцям не допомагав, незважаючи на те, що мав велику кількість гармат, обмундирування та спорядження72. Більше того, якщо у керівництва українських радянських повстанських формувань із центральними державними та політичними (партійними) органами радянської Росії була, за визначенням В.Х.Ауссема, «повна домовленість», то з іншими органами влади - місцевими радянськими й, особливо, військовими часто виникали конфлікти через необізнаність останніх із таємною дипломатією РНК РСФРР та ЦК КП(б)У, що прямо загрожувало зривом умов Брестського миру. Непорозуміння насамперед перешкоджали нормальному постачанню дивізій. Зброя та інші вантажі, які прибували на адресу невідомих місцевим властям військових формувань, часто вилучалися. Частини, витіснені німецькими військами з «нейтральної зони» на територію РСФРР, роззброювалися. Усупереч проханню ВЦВРК «не розпорошувати людей і спорядження», зброя не поверталася, а особовий склад відправлявся