1-ша дивізія майже цілком складалася з українців за походженням або місцем народження - місцевих селян «нейтральної зони» та прикордонної смуги, а також перебіжчиків із зайнятої німецько-австро-угорськими військами території України. Захоплений повстанцями у вересні 1918 р. службовець канцелярії новгород-сіверського повітового військового начальника (місто перебувало у смузі 1-ї дивізії), після втечі з «нейтральної зони» засвідчив: «У більшості випадків партизанські загони складаються з українських більшовиків - вихідців з Київської, Полтавської і Чернігівської ґуберній, але є й місцеві задеснянці»97. Консультант оперативного відділу наркомвійськсправ РСФРР зазначав, що в обстеженій ним дивізії «підбір людей хороший і бойовий, винятково з українців Чернігівської та Курської ґуберній», а також, що «поповнення дивізії людьми здійснюється з місцевих селян і селян, що перебігають з України, чисельність яких чимала»98. В.О.Антонов-Овсієнко на початку грудня 1918 р. спеціально наголошував, що частини 1-ї дивізії організовані з чернігівців99. Навіть у середині лютого 1919 р., після вступу цього з'єднання в Київ, його комісар В.М.Ісакович зазначав: «... широкі маси Української радянської армії укомплектовані головним чином з селян Чернігівської ґуб. Представників міського пролетаріату поки мало серед нас»100.

Національний склад 1-ї й 2-ї дивізій до середини 1919 р., коли припинив існування Український фронт, мало змінився, оскільки до цього часу вони діяли лише на території України і комплектувалися самостійно, за рахунок місцевих повстанських загонів, практично не одержуючи поповнень у централізованому порядку через наркомат військових справ УСРР. Лише наплив робітників із зайнятих Харкова, Києва та деяких інших промислових центрів додав певну кількість етнічних росіян. У командах і діловодстві дивізій використовувалася російська, а в полку червоного козацтва панувала українська мова.

Соціальний склад Повстанської армії України мав свої особливості. Вона формувалася головним чином із селян, що становили основну масу повстанців проти німецьких та австро-угорських військ і режиму гетьмана П.П.Скоропадського. Міські робітники мали обмежені можливості для участі в повстанському русі, відповідно мало хто з них вийшов до «нейтральної зони»101. Більше того, найбільш рішучі та самовіддані кадри робітничого класу України пішли до Червоної армії ще в березні - квітні 1918 р. у ході відступу під тиском австро-угорських та німецьких військ і діяли у складі 10-ї армії на Царицинсь- кому фронті. Так, И.В.Сталін на жовтневому (1918 р.) пленумі ЦК КП(б)У констатував: «На Південному фронті з боку Донецького басейну є не менше 50 000 українських шахтарів у наших червоних військах. Це краща частина армії»102. Відсутність потужного робітничого ядра ускладнювала роботу ЦК КП(б)У і ВЦВРК зі створення радянської армії України. Слід зазначити, що в РСФРР формування реґулярної Червоної армії розпочалося саме з призову робітників103.

У 1918 р. селянство України йшло за більшовиками головним чином тому, що комуністи найбільш послідовно виступили проти окупантів. Це підкреслював В.І.Ленін: «Завдяки німецькій окупації більшовизм на Україні став свого роду національним рухом»104. Окупація затримала втілення в Україні у життя положень ленінського «Декрету про землю» й, відповідно, політичне розмежування селянства, яке на боротьбу з німцями та реставраторським режимом гетьманату піднялося разом - і бідніші, і заможні елементи. Тому основу дивізій Повстанської армії України склали повстанці, які мали різне соціальне походження, устремління та, як наслідок, - різні кінцеві політичні цілі. У подальшому це відчутно позначилося на боєздатності окремих частин і підрозділів, хоча більшовики добре розуміли ситуацію, що склалася, і враховували її у своїй військово-організаційній роботі. Одним із головних засобів політичного розмежування селянства в умовах 1918 р. «ліві», які переважали в керівництві ЦК КП(б)У між I і II з'їздами партії, вважали безперервне ведення бойових дій проти німецьких та австро-угорських військ105.

Так само, як і Червона армія РСФРР, збройні сили більшовиків України почали будуватися за добровільним принципом. Однак на час виходу наказу ВЦВРК №6 армія радянської Росії вже комплектувалася на основі обов'язкової військової повинності. Керівництво ВЦВРК і ЦК КП(б)У поза всяким сумнівом розуміло переваги такого принципу військового будівництва, однак не могло скористатися досвідом РСФРР, оскільки центральні українські радянські органи перебували, по суті, в еміґрації, і на території Росії ніяких владних повноважень не мали. Комплектування на добровільних засадах сприяло насиченню повстанської армії найбільш самовідданими людьми, а також оберталося плинністю особового складу. Траплялися випадки, коли зараховані в полк через кілька днів зникали. На чисельності частин це не позначалося, однак деморалізувало особовий склад. Крім того, зниклі забирали з собою обмундирування, якого й так було обмаль. Зрештою було вирішено запровадити додаткові правила прийому нових людей - від них почали вимагати підписку про зобов'язання добровільно прослужити в полку не менше шести місяців. Цю підписку червоноармійці називали присягою106. Основну масу бійців становила молодь 17-18 років. Це засвідчили у своїх спогадах ветерани дивізій, це видно також із біографічних даних, де вказано роки народження107.

Дуже характерною є інформація сучасника, начальника прикордонного пункту гетьманської державної варти на ст.Хутір Михайлівський. У