Анкетні документи досить часто легко та без особливих докорів сумління підроблялися, й до навчальних закладів нерідко вступали діти з так званих «соціально ворожих» родин. Зокрема у графі «соціальне походження», де зазначалася професія батьків, часто можна було зустріти відповіді досить туманні, котрі не розкривали суті питання, а нерідко також брехливі: «батьки - службовці, померли», «зв'язку з батьком не маю» або, наприклад, студентка Київського ІНО (Інституту народної освіти) О.Д.Кучеревська в своїй анкеті написала: «Вільна професія, столярує і працює на городі» у той час, коли батько її був священиком10. «В цілому всі ми були «пролетарське студентство», - відмічала Д.Гу- менна, - але кожен мав ще своє, недоступне для чужого ока. В анкеті всі були пастухи, батраки, робітники, незаможні, бійці Червоної армії, активісти, висуванці. Хто як міг, так маскувався»11.

Необхідність пристосування до нових умов, бажання отримати спеціальність та влаштувати своє життя спонукала багатьох отримувати фальшиві документи. Колишній студент М.Москвін у своїх спогадах відверто написав, що, «поставивши не одну пляшку самогонки сільським вождям, я добився від них документів, що засвідчували мою бідність, пролетарське походження й інше...При вступі до Харківського технологічного інституту моя біографія була завірена численними органами влади та була підкріплена цілком справжніми документами: батько - робітник залізниці, інвалід, пенсіонер; я сам працював у столяра шість років, далі семирічки ніде не навчався, знання отримав самотужки»12. Дійсно, це незаперечний факт, що необхідні для вступу у ВНЗ довідки можна було дістати по знайомству чи за хабар13.

Така практика соціального маскування була розповсюдженою і розпочалася після запровадження політики пролетаризації. Але відразу ж почалися й викриття фальшивок. Наприклад, 25 серпня 1922 р. до Полтавського губпрофосу надійшов лист від заступника голови Марковського сільського КНС, у котрому повідомлялося, що направлений на навчання до робфаку Харківського сільськогосподарського інституту за відрядженням повітового комітету незаможних селян Ф.Садовий «членом комнезаму не являється і належить до заможного класу. А за політичними поглядами належить до антирадянської групи в часи Гетьманщини і Денікіна: за перших був у «вільному козацтві», що, на мою думку, має бути перешкодою для вступу у пролетарський ВНЗ»14. Документи ж Ф.Са- довому, як члену КНС, були видані Нікольським волосним виконавчим комітетом. Багато громадян користувалися своїми зв'язками з представниками влади. Таких комуністів називали у ті часи «ручними». В архівах зберігається немало записок до відповідальних радянських керівників із проханням допомогти отримати необхідні документи для вступу тієї чи іншої особи до інституту, як, наприклад: «Т.Касьян. Посилаю тобі т. Харченка, про котрого я говорив. Спрямуй його куди слід, наділивши відповідними шпаргалами...».15 Представники влади цинічно самі порушували норми, встановлені ними ж для вступу до вищих навчальних закладів, називаючи відрядження радянських організацій «шпаргалами». У результаті, як і багато інших молодих людей, Д.Харченко, отримавши необхідну посвідку для вступу в Київський ІНО, став його студентом у 1922 р. Подальша доля цього юнака уже залежала не стільки від успіхів у навчанні та громадянської позиції, скільки від того, викриють чи ні його справжнє походження. Одних викривали, іншим вдавалося закінчити інститут. Студента Харківського технологічного інституту В.Бобовича виключили за те, що вступив «по фальшивим документам, котрі видали знайомі батьку», що було засвідчено Бахчисарайським райвиконкомом16. Слід відмітити, що досить часто документи, які засвідчували «потрібне» соціальне походження, видавали комуністи й комсомольці на місцях, які добре знали реальний стан справ. І не в кожному разі за це давали хабара. Інколи все робилося зі співчуття до людини, доля котрої залежала від такої довідки. Тим більше, коли вона багато років доводила відданість новій владі, активно працюючи у радянських установах. Студент Харківського музично-драматичного інституту П.Ф.Голуб на комісії відмічав, що у місцевому осередку, коли видавали необхідні для вступу довідки, знали про нього й про походження його батьків та що «документи я збирав навмисно. Братів весь час переслідували, і вони змушені були екстерном закінчувати виші»17. Письменниця Д.Гуменна також згадувала, що вона мала посвідку члена КНС: «Дав її мені Саша Цимбал, тоді секретар комнезаму в Жашкові. ... Я ніколи ногою не ступила в цей комітет і в вічі не бачила жадного жашківського незаможника»18. Але щороку перед кожною