Довідки різноманітних організацій, котрі засвідчували потрібне походження та лояльність кандидата до радянської влади, були не просто звичайними посвідченнями про відрядження на навчання. Як відмічав А.Ю.Рожков, вони були рівнозначними поняттю «путівка в життя» й означали поворотний момент у біографії молодої людини, що відкривало для неї шлях до кар'єри радянського спеціаліста20. Тому молодь чи її батьки намагалися дістати довідки, не задумуючись про можливі наслідки, бо кожний, хто мав якесь відношення до «чужого класу», в будь-який момент міг бути позбавлений усього досягнутого у житті, навіть ціною неймовірних зусиль чи відмови від батьків, що стало звичним явищем. Газети постійно друкували оголошення про це, що зовсім не свідчило про щирість таких дій, оскільки багатьох студентів звинувачували в підтримці контактів із батьками. Багато відряджень до навчальних закладів було видано червоноармійцям, походження котрих ніхто не з'ясовував. Частина студентів приходила до інститутів через виробництво, пропрацювавши на заводах чи фабриках пару років і отримавши необхідний «стаж» та новий соціальний статус - службовця чи робітника - і разом із ним відрядження на навчання, в тому числі й на робітфак. У липні 1924 р. інспектури народної освіти округів отримали вказівку - особливу увагу звертати на комплектування робітфаків: «Стежити пильно, щоб попадали туди виключно робітники і селяни з великим виробничим та громадським стажем»21. У січні 1929 р. розгорілася ціла дискусія стосовно студентки 4-го курсу робітфаку Харківського ІНО Г.Ми- хайловської, яку було виключено за «приховання соціального стану та за те, що вона не має відповідного робітничого та селянського стажу»22. Вона, дійсно, приховала своє походження, сподіваючись, що її робота в сільській школі й членство матері у КНС допоможуть отримати освіту. Але на першому ж тижні занять її земляки почали доводити, що Ганна не має права вчитися. В грудні 1928 р. до правління Харківського інституту народної освіти прийшло повідомлення від інспектури Куп'янської округи про те, що «Михайловська Ганна Антонівна - дочка дяка - і що батько її втік з білими»23. Декан робітфаку Г.Берас доводив, що ця дівчина не має права навчатися не лише через невідповідне походження, а й через відсутність робітничого чи селянського стажу роботи. Центральна ж комісія у студентських справах її поновлювала. Нарешті, справу вирішили в Управлінні профосвіти, звідки до ректора ХІНО надійшла вказівка: «Пропоную негайно виконати постанову Центральної студентської комісії при НКО про поновлення гр. Михайловської Г. у правах студентки робітфаку. Стипендії не позбавляти. Про виконання повідомити»24. Чи не іронія долі, що саме через робітничі факультети, незважаючи на вказівки Наркомату освіти про перевірку окружними контрольними комісіями всіх відряджених у вищі навчальні заклади, нащадки «соціально ворожих» класів могли туди легко потрапити! Так і з'являлися в статистиці необхідні цифри, які засвідчували «робітничо-селянське походження» та відсоток пролетаризації вищої школи. Крім того, при наведенні даних щодо пролетаризації ВНЗ, потрібно враховувати той факт, що звіти навчальних закладів не дають реальної статистики, оскільки поняття «соціальний стан» у більшості випадків замінено на поняття «соціальне положення». Населення країни пристосовувало себе до вигідного для нього «класу», перетворюючи біографічну інформацію необхідним чином, на відміну від стратифікаційної політики, яку проводила радянська влада в перші десятиліття. її сутність досить влучно розкриває поняття, запропоноване американською дослідницею Ш.Фітцпатрик25, котра вказує на те, що після 1917 р. представники всіх шарів населення були «приписані» державою до якогось «класу». Приписані до класу, котрий отримав назву «буржуазний» (так звані «колишні люди» - поміщики, чиновники, офіцери царської й білої армій, купці, священики тощо), вимушені були інтегруватися у радянське суспільство в умовах дискримінації. Для отримання освіти вони всіма можливими для них шляхами намагалися отримати документи, котрі засвідчували пролетарське чи селянське походження. Особливо великою виявилася серед них кількість так званих «службовців». Якщо проаналізувати динаміку всіх студентів - вихідців із цієї категорії, то виявляється, що протягом 1920-х рр., незважаючи на політику пролетаризації, чисельність їх у вищих навчальних закладах України або залишалася стабільною (в технічних - у 1923/1924 навчальному році останніх було 28,0%, а в 1926/1927 - 29,6%, у сільськогосподарських - відповідно 22,7% і 25,0%), або мала тенденцію до зростання (в медичних інститутах у 1923/1924 їх нараховувалося 54,9%, а в 1926/1927 - 69,3%, у педагогічних - відповідно 28,7% та 46,2%, в мистецьких - 45,4% й 63,1%)26. Але встановити, ким була, насправді, основна маса цих «службовців» у дійсності, нереально. Тому зауваження К.Попова стосовно ступеня пролетаризації ВНЗ («потрібно мати на увазі, що серед цих робітників і селян наявні далеко не справжні пролетарі й далеко не справжні селяни»27) справедливі та разом із різноманітними документами свідчать про те, що реально вихідців із «колишніх» серед студентів було значно більше. Вони намагалися приховати своє походження для того,