Дещо відрізнялися від загальної маси студентів своїм зовнішнім виглядом робітфаківці, на котрих покладалися особливі надії в справі радянізації вищих навчальних закладів. Порівняно з іншими вони забезпечувалися краще, поселялися у більш упорядковані гуртожитки, отримували, хоча й нерегулярно, одяг та талони на харчування. Тому сучасники відмічали, що серед них були чисто й акуратно одягнуті, як на ті часи, студенти. Для них на швейних фабриках замовлялася спеціальна форма - гімнастерка та брюки, відповідно до затвердженого Наркоматом освіти зразка. Такий комплект виготовлявся з чорного або синього сукна і коштував 14 руб. 50 коп. «Гімнастьорка повинна бути із стоячим відкладним коміром, двома розрізними кишенями на ґудзику й паском з основного матеріалу з пряжкою; підкладка на манжетах, комірі та кишенях - із чорного нанбука; манжети на двох ґудзиках»63. Таку форму отримували не всі робітфаківці; адже її не вистачало, а жінкам взагалі її навіть не замовляли. Вони й тут зазнавали дискримінації, незважаючи на всі декларації щодо турботи про них64. У кращому разі жінкам видавалося сукно для пошиття одягу.

Насторожене сприйняття станово-майнової знаковості костюма у перші роки непу призвело до того, що аскетизм та демократизм в одязі асоціювався з належністю до «трудових елементів», а модний вишуканий стиль - до минулих верхів суспільства65. Тому відійшла в історію спеціальна студентська форма й кашкет, котрий у дожовтневі часи задовго до вступу у вищі школи молодь намагалася придбати, а в пролетарського студента він викликав особливу неприязнь.66 У стінах радянського вищого навчального закладу модні речі носити стало небезпечно. В студентів через це могли виникнути проблеми. О.М.Фуголь наводила показовий факт, що на її однокурсницю Шепелеву відразу ж звернули увагу, коли вона зимою з'явилася в дуже красивій шубі: «Звідки у фельдшериці із бідняків така шуба? Довелося їй їхати до себе у село і привезти оправдуючий її документ,. що «КНС командирує на навчання Шепелєву ... на лікаря, а так як у неї не було теплого одягу, то КНС вирішив видати їй із реквізованого одягу якогось купця шубу». Так і ходила вона в купецькій шубі п'ять років»67. М.Москвін, котрому двічі доводилося бути членом приймальної комісії, відмічав, що зовнішність відігравала досить важливу роль навіть при вступі до ВНЗ, впливаючи на відповідні рішення: «Чим більше по «пролетарському» Ви виглядаєте, чим грубіша ваша мова та тупіші відповіді, тим більше шансів на те, що Вас допустять гризти граніт науки... Брудна, розстебнута косоворотка, збита на затилок кепка роблять свою справу краще, ніж всякі посвідчення й свідоцтва»68. Така поведінка, як правило, викликалася системою комплектування вищих навчальних закладів, що віддавала перевагу абітурієнтам пролетарського типу і піддавала дискримінації представників інших соціальних верств населення. Тому зовнішній вигляд та документи, які засвідчували робітничо-селянське походження, механічно ставили абітурієнта у категорію обраних.

Цю істину швидко освоїли представники заможніших верств населення, котрі за допомогою одягу і показово неохайної зовнішності намагалися не виділятися із загальної маси студентства, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Ю.Л.Юркевич, згадуючи свої студентські роки в Київському політехнічному інституті, писав, що у молоді протягом 1920-х рр. «тримався стиль підкресленої неохайності в одязі та й у поведінці: це вважалося доказом пролетарського світогляду»69. Це не стосувалося дітей непманів, котрі мали право навчатися за досить високу плату. Якщо було чим платити, їх терпіли і навіть давали можливість закінчити ВНЗ. Але не завжди. їх також виключали навіть з останнього курсу, хоча це й вважалося недоцільним70. Це - представники так званої «золотої молоді». їх було небагато, та й трималися в інституті, як правило, вони окремо. С.Олійник писав, що діти багатих непманів «з'являлися на лекції в бостонах, шовках, при золотих годинниках, у лакованих туфельках. Деяких привозили на заняття фаетонами власні візники»71. Взаємовідносини в середині студентської корпорації у вищих навчальних закладах складалися по-різному. В Одеському кооперативному технікумі, наприклад, ставлення «золотої молоді» до «сільських хлопчиків» було добрим, товариським,72 а у Київському ІНО «непачі» («аристократи») і «плебеї» («селюки») не «бачили» одні одних та не віталися. Міські паничі й панни розмовляли лише російською мовою, а українською хіба що з обов'язку, та й то не дуже. «Селюки» скрізь і всюди - українською»73.

Інша річ, діти «нетрудового елементу» - священиків, офіцерів, різних чиновників старого режиму. Як зазначалося вище, їхня чисельність у ВНЗ була значною, й саме їм потрібно було як поведінкою, так і зовнішнім виглядом постійно доводити або імітувати свою пролетарську сутність, щоб не бути вичищеними під час всіляких перевірок. Одні з них були, дійсно, прихильниками нового режиму й намагалися своєю життєвою позицією, громадською роботою це щоденно доводити. Так, член партії П.С.Конотопська, котра два роки проробила на селі, писала у листі до секретаря ЦК КП(б)У: «Всі кампанії чи то допомоги, чи популяризації питань, скрізь я приймала участь. Викачка податків. нарешті головування в сільраді.». Але вчитися вона не мала права саме через соціальне походження - батьки її були торговцями. «Ну що