До кінця 1945 р. докорінно змінити антирадянські настрої поляків не вдавалося. Вони відзначали національні свята, поширювали листівки16. В багатьох вищих навчальних закладах викладання проводилося трьома мовами - польською, українською та російською. Із 700 студентів політехнічного інституту 308 були поляками17. У тих навчальних закладах, де лекції читали російською чи української мовами, відбувалися студентські заворушення з вимогою викладати польською18. Щоб уникнути подібних непорозумінь, директор медичного інституту Г.Скосогоренко вдався до безпрецедентного кроку. В доповідній записці він просив міську владу зважити на польську традицію і перенести святкування п'ятдесятиліття навчального закладу із червня на жовтень 1945 р.19

У Львові активно діяла польська партія націонал-демократів (ендеків), яка видавала тижневик «Slowo Ройків» (накладом 300 примірників). Редакція розташовувалася у приватному помешканні Я.Новаковського по вул. Копцовій, 5/4 (тепер вул. Княжа). До редакційної колегії входили 12 осіб. Усі вони разом із заступником головного редактора З.Флясинським наприкінці 1945 р. були заарештовані органами НКВС. До серпня того ж року у місті видавалася газета «Wytrwamy», а до лютого офіційний друкований орган Армії крайової - «Рrzebojem»20. Якщо врахувати, що до кінця 1944 р. радянські газети надходили у Львів тільки раз на місяць (і то нерегулярно)21, можна припустити, що підпільна українська та польська преса були чи не єдиним джерелом відомостей в охопленому інформаційним голодом місті. Спроби радянської влади впливати на польське населення міста через газету «Czerwony Standar», котра пропагувала гасло побудови соціалістичної Польщі й українсько-радянського Львова, успіху не мали22.

Доволі швидко радянська влада перестала загравати з поляками. Одним із перших заходів у цьому напрямі, розроблених першим секретарем Львівського обкому КП(б)У І.Грушецьким, було видання 3 серпня 1944 р. документа «Про заходи у галузі національної політики в місті Львові». Зміст його зводився до кількох основних завдань: провести «добровільний» переїзд українського населення з польської території у Львівську область; запропонувати «добровільне» переселення поляків з території УРСР на територію ПНР та найважливіше - провести масовий набір робітників й інтелігенції зі східних областей України для переїзду на постійне місце проживання в західні області, особливо у Львів23. Усього з міста, згідно з планами радянського керівництва, мали виселити 24 180 польських родин, які налічували 85 тис. осіб, що становило приблизно 55% від загального числа мешканців Львова24. В дані підрахунки не входили ті з них, які були лояльно налаштовані до радянської влади, особливо спеціалісти, задіяні у відновленні інфраструктури міста. Багато поляків, прагнучи уникнути виселення, видавали себе за українців. У цілому переселення проходило дуже мляво. Польське населення саботувало виїзд, маючи надію, що Львів усе ж таки відійде до ПНР. На 12 грудня 1944 р. було переселено тільки 862 сім'ї (1510 осіб)25.

Складним після завершення війни виявилося становище єврейського населення Львова. Внаслідок антисемітських акцій із боку німецької влади влітку 1944 р. у місті залишилося, за твердженням Я.Хонігсмана, близько 800 місцевих євреїв26. Майже таку саму кількість (1000 осіб) подають і тогочасні підпільні документи ОУН27. Українсько-єврейські відносини в перші повоєнні роки були досить напруженими. Українці вважали, що євреї стануть на бік нової влади на шкоду їх інтересам, як це було 1939 р. Однак радянська влада утримувала виразну дистанцію щодо вцілілої єврейської громади, будуючи відносини з нею залежно від політичної кон'юнктури. Хоча, справді, в індивідуальних висловлюваннях чиновників та військових час від часу проявлявся відвертий антисемітизм. На збори з нагоди звільнення Львова, що відбулися 30 липня 1944 р., були запрошені представники від українського, польського, російського, але не єврейського населення28. Згодом кількість його у місті трохи зросла, передусім за рахунок приїжджих радянських чиновників. Щоправда, більшість із них воліла називатися росіянами.

Відносини між радянською владою й єврейською громадою Львова загострилися в 1940-1950-х рр. під час боротьби з «лікарями-отруйниками» і «безрідними космополітами». Тоді з Львівської колегії адвокатів було звільнено більшість євреїв29. У вищих навчальних закладах міста пройшла кампанія боротьби з їх націоналізмом. З університету було виключено ряд євреїв за надуманими звинуваченнями, як, наприклад, студента 3-го курсу юридичного факультету Е.Бермана за «неповагу до російської мови і відмову від російської писемності»30. Конфлікт набув такого розголосу, що проблемі єврейського націоналізму було присвячено наказ міністра вищої освіти СРСР С.Кафтанова. Перераховуючи недоліки в роботі Львівського університету, він наголосив на діяльності «буржуазно-єврейського націоналіста» О.Зусмановича. Той, мовляв, на лекціях із міжнародного права пропагував антипартійні погляди й хибно висвітлював національно-визвольну боротьбу народів Сходу. А викладачі юридичного факультету П.Домбровський, Ю.Макарович, Д.Шахов пропагували на лекціях «буржуазно-космополітичні» та «об'єктивістські» ідеї31. Разом із викладачами з університету були відраховані й деякі студенти, котрі з ними контактували. Студента юридичного факультету В.Кутика за зв'язок з О.Зусмановичем у 1949 р. було виключено і тільки завдяки заступництву письменника І.Еренбурга поновлено