В період німецької окупації представники українського етносу домінували у робітничому середовищі Львова. Із 31 тис. працюючих у місті українців найбільшу частку становила домашня прислуга (9700), далі йшли промислові робітники (8600), сторожі (2000), некваліфіковані робітники (1400). Незначна частина була зайнята в кооперативній торгівлі. Дуже малу частку у структурі зайнятості становила інтелігенція. Серед українців відсоток безробітних був значно більший, ніж серед поляків і євреїв33.

Повернення радянської влади у липні 1944 р. українське населення Львова сприйняло з недовірою. Досить свіжими були спогади про 1939 р.34. Частина інтелігенції, передусім та, що співпрацювала з Українським центральним комітетом (УЦК), покинула Львів разом із німецькими військами. Місто знову поринуло у хаос, черги та репресії. Соціальні переваги нового ладу відчували тільки нові привілейовані верстви міського населення35. Дисонанс посилювало те, що корінні львів'яни за короткий відрізок часу мали змогу порівняти декілька державних систем. І це порівняння було не на користь радянської влади, «обличчям» якої в очах львів'ян була Червона армія. І хоча окремі радянські підрозділи справляли загалом позитивне враження - добре обмундировані та озброєні вони прихильно (інколи байдуже) ставилися до місцевого населення, уже наступні частини, які прибували до міста, це враження наблизили до реальності. Упадав у вічі брак достатньої кількості зброї й техніки, що компенсувалося людськими ресурсами. Частина бійців їхала на коровах, що справляло гнітюче враження на галичан36. На офіційному ж рівні панували інші настрої. У листі до Й.Сталіна М.Хрущов відзначав позитивні зміни в настроях міського населення щодо радянської влади порівняно з 1939 р.37

Разом із військами до Львова прибула радянська адміністрація та численні відділи НКВС. Першими заходами її були: введення комендантської години, вимога до населення здати вогнепальну зброю, заборона самовільно займати помешкання. Згодом з'явилося звернення до бійців УПА з вимогою здатися. Підрозділи НКВС початково спрямували зусилля проти поляків, провівши кілька акцій проти українського підпілля на підставі польських доносів (для їх заохочення при відповідних комісаріатах було встановлено спеціальні поштові скриньки)38. Усе це вказувало на те, що друге повернення радянської влади не буде тимчасовим.

У перші повоєнні роки львів'яни жили в очікуванні нової війни. Такі настрої переважали тоді не тільки серед українців, а й приїжджих російськомовних мешканців, навіть військових. На зміну цьому очікуванню, котре виснажувало психологічно, прийшла байдужість, згодом - переконання у недоцільності подальшої конфронтації з радянською владою. В цьому складному виборі одні відмовлялися від переконань, ідучи на відверту співпрацю з нею, інші стали частиною системи для збереження себе та своїх близьких. Однак прищепити симпатію до нової влади й радянських звичаїв цим людям так і не вдалося. Вони замикалися в домашньому оточенні, культивуючи там мову й традиції краю, тим самим відкидаючи неодноразові спроби перетворити зростаючу кількість україномовних львів'ян у зрусифікований радянський народ39.

Головним фактором визначення нового соціального обличчя Львова була зміна структури міської виробничої сфери. До приходу радянської влади соціальний характер міста визначали адміністративні функції. Намагаючись змінити характер його з міста чиновників на місто робітників, нова влада розпочала широкомасштабну індустріалізацію. П'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. передбачав «перетворити м. Львів у великий індустріальний центр України»40. Однак втілення цього плану розпочалося на кілька років раніше. Ще в 1944 та 1945 рр. у місті відбулося укрупнення підприємств і збільшення кількості працюючих. Якщо на середину 1944 р. у Львові нараховувалося 180 промислових підприємств, на котрих працювали 7738 робітників41, то станом на 20 червня 1945 р. в місті діяло тільки 130 підприємств, на яких працювало 12 372 робітники й 3974 службовці. Крім того, у місті працювало 91 промислово-кооперативне підприємство, де були задіяні 3304 робітники та 748 службовців.

Уже невдовзі, згідно зі звітом секретаря обкому КП(б)У Ф.Горбаня «Про перетворення Львова у крупний індустріальний центр радянської України», у квітні 1947 р. в місті нараховувалося 40 150 робітників. У 1949 р. відповідне населення міста досягло 46 500 осіб42.

Однак точні масштаби зростання чисельності робітників у Львові встановити важко, оскільки для радянського діловодства і статистики були характерні значні приписки. Приклад їх чітко простежується за поданою нижче таблицею (укладена за збірником «Радянський Львів...». - С.341). Динаміка зростання робітничого населення міста, згідно з даними Центрального статистичного управління СРСР (див. табл.), удвічі менша, ніж у згаданому звіті Ф.Горбаня.

Індустріалізація не тільки змінювала етнічний склад населення Львова, а й стала вагомим чинником його русифікації. На роботу до міста масово направлялися російські чи російськомовні спеціалісти, котрі поступово змінювали обличчя Львова. У 1944-1945 рр. щомісяця населення міста зростало за рахунок приїжджих із сходу у середньому на 7374 осіб43. 13 квітня 1945 р. РНК СРСР видала постанову «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства міста Львова». Вона зобов'язувала зокрема мобілізувати тільки в першому півріччі 1945 р. 16 тис. осіб із числа непрацюючого населення України для роботи в промисловості міста. Відповідальними за виконання постанови було призначено М.Шверника (Комітет з обліку й розподілу робочої сили при РНК СРСР) і М.Хрущова (РНК УРСР)44.

У 1946 р. тільки з