Ще одним видом примусової еміграції місцевого населення став набір у школи фабрично-заводського навчання (ФЗН). Молодих людей везли на схід України, де вони відбудовували вугільні й залізорудні копальні. Повернутися можна було тільки після відпрацювання певного терміну. Про умови праці та побут у школах ФЗН свідчить таке: більшість «учнів», котрі втекли з Донбасу, воліли здатися з повинною як учасники підпілля, ніж повертатися туди на роботу64. Збільшило частку українського населення в Львові й включення до його складу кількох приміських сіл - Скнилова, Старих Стоїнців, Кривчиць65.

Таким чином, згідно з офіційною статистикою, станом на 16 квітня 1950 р. чисельність жителів міста збільшилась і становила 378 552 особи, з них тільки 80 179 осіб належали до місцевого населення, 144 583 - східні українці, 93 379 - росіяни, 29 893 - поляки, 18 614 - євреї, 4894 - представники інших національностей. Номінувалося також близько 12 тис. репатріантів, реемігрантів і переселенців із Польщі66.

Різкі зміни етнічної й соціальної структури населення Львова сталися на тлі складної економічної ситуації. У перші тижні після відновлення радянської влади відбувалися масові пограбування військовими магазинів, складів, баз, ресторанів, їдалень, готелів та приватних помешкань. Працівники НКВС, НКДБ, Львівського обкому КП(б)У самовільно захоплювали помешкання в місті. Траплялися випадки, коли мешканців вивозили на заслання чи навіть убивали67. З обігу були вилучені польські злоті, але заробітна плата рублями ще довго не виплачувалася (у Львові жартували, що це «плата за визволення»). Ситуацію у місті ускладнювало те, що запаси продовольства, розграбовані Червоною армією, не поповнювалися. Над Львовом нависла загроза голоду. В цих умовах у місті почалася реалізація третьої державної воєнної позики. Сума її становила 25 млрд руб., термін погашення - 20 років. Внесок кожного мешканця неофіційно мав становити 60 % від уявної місячної зарплати68. З цією метою в установах міста скликалися мітинги трудових колективів, на котрих проводився збір коштів. У Львівському університеті протягом першої години з часу оголошення позики було зібрано 710 635 руб. із 3-тисячного колективу. У приклад ставили професора М.Возняка, який передплатив позики на 6000 руб. (усю суму вніс готівкою)69. Четверта воєнна позика була випущена в 1945 р. Слідом за нею розпочалася передплата на першу повоєнну позику 4 травня 1946 р. для відбудови і розвитку народного господарства - 20 млрд руб. терміном на 20 років. У наступні роки позики стануть важким матеріальним тягарем для населення. Аби зменшити його невдоволення, влада з 1948 р. вдавалася до щорічного зниження роздрібних цін на деякі товари. Відповідні постанови про зниження цін завжди з'являлися на місяць раніше від чергової державної позики. Усі вони 1945-1953 рр. мали однаковий термін погашення - 20 років. Сума кожної з них становила 20 млрд руб. (у 1951-1952 рр. - 30 млрд руб.)70.

Забезпечення Львова товарами першої необхідності відбувалося вкрай незадовільно. Хліб у місті видавали за списками організацій. Багато людей, залишаючись поза ними, перебували на межі голоду. Особливо це стосувалося тих львів'ян, котрі не мали зв'язку із селом. Аби виправити становище, з 1 вересня 1944 р. в місті були запроваджені продуктові картки для чотирьох категорій населення: службовців, робітників, утриманців та дітей. Але відсутність централізованого забезпечення ними і труднощі з їх отоварюванням призводили до значних зловживань71. Щомісяця робітник міг отримували за карткою: м'яса, риби - 1800 г, жирів - 400 г, круп, макаронів - 1200 г, цукру - 400 г, хліба (добова норма) - 500 г72. Таке постачання не забезпечувало харчових потреб людини. Постанова уряду про відкладення скасування карткової системи до 1947 р. й жорсткішу економію хліба при пайковому постачанні викликала серед львів'ян обурення. Навіть за зниженими нормами продуктових карток не вистачало. Особливо від цього потерпали діти. При потребі 66 126 дитячих карток вони отримали тільки 63 90073. Але картки не завжди можна було отоварити. Директор Львівського державного музею українського мистецтва І.Свєнціцький 15 жовтня 1945 р. на нараді художників Львова заявляв, що лімітні картки повністю не отоварюються, а за хлібом - цілодобові черги74. Дефіцит продуктів зумовлював зростання цін на ринках. Це зокрема викликало масові протести студентів Львівського університету та ветеринарного інституту75.

Голод 1946-1947 рр. у південних і східних районах України позначився й на становищі Західної України. У Львів масово прибували виснажені голодом, часто хворі на тиф люди. Стиль поведінки та мова вирізняли їх серед місцевого населення, нерідко наражаючи на небезпеку з боку антирадянських формувань. Переселенці, аби зменшити загрозу своєму життю, інколи видавали себе за парашутистів чи навіть американців, направлених на терени Західної України для підпільної боротьби76. Швидко концентрація прибулих сягнула критичної межі. Це змусило завідуючого обласним здороввідділом Ганулу звернутися до секретаря Львівського обкому КП(б)У з проханням вжити заходів для боротьби з дистрофією. Аналогічний лист до обласного комітету партії надійшов від заступника лікарсько-санітарної служби Львівської залізниці Разумеєва. Напруженість досягла апогею взимку 1946-1947 рр. Якщо в лютому 1947 р. у Львівській