Найуразливішими в епідеміологічному відношенні були студенти, які проживали в гуртожитках. Військова цензура УНКДБ вилучала їх листи, де йшлося про захворювання тифом і дизентерією78. Для боротьби з епідемією у Львові було створено 10 спеціальних загонів, котрі виявляли хворих. На залізничних станціях Красне й Підзамче, що на під'їздах до міста, діяли санітарно-контрольні пункти, які перевіряли поїзди зі сходу. Незважаючи на запобіжні заходи, епідемія відступала повільно. Поширенню її сприяла незадовільна робота міського моргу та похоронного бюро. Тільки в морзі судмедекспертизи Львівського медичного інституту у лютому 1947 р. зафіксовано більше трьохсот трупів осіб, котрі померли від тифу. Усі померлі були заражені педикульозом і до невпізнанності погризені пацюками, які розносили інфекцію містом. Нехтуючи християнською етикою, адміністрація моргу кидала в підвал трупи, аби відволікти щурів від решти тіл померлих. Поховання здійснювалися вкрай недбало. Підводу завантажували людськими останками, нічим не прикритими, зваленими на купу, і везли через ціле місто. Усе це відбувалося на очах перехожих та загострювало атмосферу79. Подолати епідемію вдалося тільки на початку 1950-х рр. Цьому сприяло поступове покращення життєвого рівня населення, скасування карткової системи, хоча й тоді ще траплялися випадки захворювання на тиф (протягом одинадцяти місяців 1950 р. зафіксовано 39 хворих)80.

Незважаючи на значне зростання виробничого потенціалу Львова, обсяги виготовленої продукції зростали повільно. Навіть за даними радянської статистики з її тенденцією до перебільшення показники були низькими. Наприклад, протягом 1945-1951 рр. виробництво емальованого посуду в місті зросло в 5,2 раза, борошна - в 2,1, шкіри - в 2,2, тоді як виробництво горілки - у 81,2 раза. На західноукраїнських землях утверджувалася радянська «культура споживання» оковитої. Значною мірою це було пов'язане з докорінними змінами у соціальному складі населення Львова, п'ята частина котрого була зайнята в промисловості81. Місто відчувало гострий дефіцит готівки. Тільки за дві декади липня 1947 р. було недоотримано касової виручки на 21 млн руб., що зумовило затримку зарплат, стипендій і розрахунків за сільськогосподарську продукцію. Основна причина готівкової кризи - відсутність у магазинах товарів першої необхідності. Вони були переповнені низькоякісною, але дорогою солоною тюлькою. Організації «Продторгу» намагались отоварювати нею всі можливі види продуктових карток. Тим часом кількість випадків отруєння неякісною рибою зростала, з'явилася загроза епідемії дизентерії82.

Утримати економічну ситуацію у Львові під контролем вдавалося завдяки дрібним приватним закладам. Уже у вересні 1944 р. в газетах міста з'явилися оголошення про реєстрацію кустарних і ремісничих промислів та приватних торговельних і промислових підприємств. Під час видачі реєстраційного посвідчення сплачувалося державне мито у розмірі 50 руб., а також аванс, який становив 15% від передбачуваних доходів за період від відкриття підприємства після німецької окупації й до кінця 1944 р.83 До 1948 р. багато торговельних закладів, їдалень, чайних, райпромкомбінатів, майстерень, ОРСів (мережа робітничого постачання) належали на правах оренди приватним особам. Найбільшого поширення набули кравецькі та шевські артілі, котрі розташовувалися у приватних помешканнях. Траплялися випадки, коли протягом одного дня вони виконували державну норму, а решту днів місяця працювали як повністю приватне підприємство. Навіть за таких обставин вони давали левову частку готівки. Крім приватних підприємств, на ринкових засадах деякий час працювали державні заклади. Магазин №1 Головособторгу по вул. 1-го Травня, 12 (просп. Свободи, Городоцька, Загірна) і його філіал по вул. Академічній, 10 (просп. Т.Шевченка) широко використовували рекламу у газетах, практикували попередні замовлення по телефону, пропонували готові пакети з набором продуктів, заохочували покупців різноманітними акціями84. 14 квітня 1948 р. було опубліковано постанову Ради Міністрів СРСР «Про засміченість фінансових та господарських органів приватними підприємствами». Відразу ж після цього відбулося засідання Львівського обкому КП(б)У, на котрому було прийнято рішення припинити всі прояви приватної ініціативи85. Але питання про «остаточне і повне викорінення цих настроїв» із системи промкооперації Львова неодноразово порушувалося в пресі й на партійних зборах аж до початку 1950-х рр. Деякі керівники сфери торгівлі втратили навіть посади через протидію ліквідації приватних артілей86.

Подоланню економічної кризи мала сприяти постанова Ради Міністрів СРСР «Про проведення грошової реформи і відміни карток на продовольчі та промислові товари»87. Цей захід мав тимчасовий ефект. Найгостріше відчувалася нестача хліба. Брак продуктів у Львові спостерігався ще в 1952 р. Влада пояснювала це низькими темпами колективізації й незадовільною роботою колгоспів88. Нерівноцінний обмін грошей посилив чутки про наближення нової війни (на цей раз із США). На чорному ринку розпочався стихійний обмін рублів на американські долари. Факт масового поширення чуток про можливу війну підтвердив на одній із нарад представників львівської інтелігенції Д.Мануїльський89. Аби встановити контроль над жителями міста, Львівський обком КП(б)У організував проведення на підприємствах 350 доповідей «про поточну ситуацію у світі».

Комунальне господарство Львова також перебувало в глибокому занепаді. Пошкоджений водопровід давав 8 тис. куб. метрів води на добу при потребі 44 тис. Через брак її у місті з'явились ознаки епідемії тифу і дизентерії, про що