Відзначаючи наявність у спогадах П.Скоропадського детальних оцінок тогочасних державних і політичних діячів, слід наголосити на особливому місці у них С.Петлюри. Якщо визначити умовний індекс персональних згадувань у тексті «Спогадів» за іменним покажчиком, то С.Петлюра займає перше місце, залишивши позаду В.Винниченка, М.Грушевського і, навіть прем'єра Ф.Лизогуба, з яким службове спілкування гетьмана було найбільш інтенсивним11.

На наш погляд, це пояснюється кількома причинами. Контакти генерала П.Скоропадського з головою Українського генерального військового комітету (УГВК), а потім і керівником військового секретарства С.Петлюрою розпочалися влітку 1917 р. і завершилися з падінням Української Держави у середині грудня 1918 р. Політична позиція С.Петлюри як голови Всеукраїнського земельного союзу щодо гетьманського режиму вже у травні-червні відзначалася проявами демонстративної непримиренності. Опозиційний радикалізм В.Винниченка проявився пізніше, з утворенням Українського національного союзу та підготовкою антигетьманського повстання. М.Грушевський у той час зовсім відійшов від політики, жив напівлегально, «шукаючи спочинку від тяжких переживань у літературно-науковій праці»12. Хоч С.Петлюра й не був причетний до підготовки повстання, однак саме він став його публічним вождем і прапором, а відтак персоніфікованим «могильщиком» гетьманату. І нарешті, спогади створювалися П.Скоропадським у січні - травні 1919 р., коли фактичним лідером українського визвольного руху і державного проводу УНР був С.Петлюра.

Попри цілком природні розбіжності в оцінці постатей П.Скоропадського і С.Петлюри, сучасна вітчизняна історіографія визнає, що це були видатні діячі Української революції. Абсолютно різні за походженням, ідейним світоглядом, ментальністю, баченням шляхів побудови і конструкції української державності. Саме на ниві творення цієї державності й перетнулися шляхи нащадка давнього українського шляхетського роду, царського аристократа, великого землевласника, бойового генерала, людини консервативно-ліберальних поглядів, роздвоєної українсько-російської ментальності Павла Скоропадського і Симона Петлюри - вихідця з української козацько-священицької родини, діяча з типовою біографією революціонера, талановитого журналіста та пропагандиста, українського соціал-демократа, волею обставин і часу покликаного стати першим військовим міністром, а згодом і головним отаманом військ УНР, який рішуче позбавився федералістських поглядів і став переконаним самостійником.

Падіння царського режиму, революційні події в Росії і Україні кардинально вплинули на долі і С.Петлюри, і П.Скоропадського. Перший зустрів Лютневу революцію на посаді уповноваженого Всеросійського союзу земств на Західному фронті. Поступово включився в українське політичне життя. Як делегат від українців фронту брав участь у травні 1917 р. у роботі І Українського військового з'їзду. Був обраний до складу, а потім і очолив Український генеральний військовий комітет, який, власне, і став для нього першим щаблем до великої політики.

Зречення царя Миколи ІІ звільнило його флігель-ад'ютанта генерал-лейтенанта П.Скоропадського від присяги. У листі до дружини 12 березня 1917 р. він писав: «Я зовсім не збираюся закопатися і оплакувати минуле, а взяти у тій або іншій формі найжвавішу участь у громадському житті, звичайно важко сказати зараз, де і в якій формі»13.

Такою формою долучення до громадського руху стала українізація військ, в якій вище командування російської армії вбачало інструмент підвищення боєздатності збройних сил. Спочатку П.Скоропадський досить скептично поставився до такої реорганізації, але під тиском командувача Південно-Західним фронтом генерала О.Гутора приступив до українізації 34-го армійського корпусу. Для з'ясування конкретних обставин цієї нової справи він відправився до Києва в Український генеральний військовий комітет.

Перше знайомство П.Скоропадського з С.Петлюрою відбулося на початку липня 1917 р. Про цю зустріч він так пише у спогадах: «З Петлюрою я мало говорив. Він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою. Був люб'язний, тоді ще розмовляв зі мною російською, а не по-українськи, взагалі, тоді українська мова ще не нав'язувалася силоміць»14. УГВК справив на П.Скоропадського враження типового революційного штабу, однак із помітною атмосферою любові до всього українського. Зустріч із командувачем Київського військового округу полковником М.Оберучевим показала, що той проти створення національних частин. Однак сумніви П.Скоропадського були перервані наказом нового командувача фронтом генерала Л.Корнилова українізувати корпус. Не дивлячись на висловлені П.Скоропадським побоювання, що українізований корпус може дати серйозні підстави для розвитку українства в небажаному для Росії сенсі, Л.Корнилов усе ж наполіг на своєму15.

Протягом серпня - жовтня українізація 34-го корпусу була майже завершена, і він дістав офіційну назву 1-го Українського. У той час П.Скоропадський не раз був у Києві, зокрема, в генеральному секретарстві військових справ, але відомостей про зустрічі з С.Петлюрою у спогадах не подає. Частіше згадуються контакти з членом УГВК П.Скрипчинським.

Жовтневий переворот у Петрограді, падіння Тимчасового уряду загострили політичне протистояння у Києві, значно ускладнили становище у військах. П.Скоропадський, який, за власним визначенням, мав чисто дисциплінарне військове «воззрение», тобто був адептом «единоначалия», болісно сприймав погіршення ситуації у військах.

У корпусі активізувалася діяльність різних комітетів, які мали зв'язки з генеральним військовим секретарством, із Києва приїздили певні особи і підбурювали офіцерів та солдат проти відправки на фронт. За словами П.Скоропадського, розслідування встановило, що «ці вимоги виходять від Петлюри, який був тоді генеральним секретарем, тобто міністром»16.

Корпус отримав наказ командування готуватися до відправки на фронт 5 листопада. У зв'язку з цим у частинах намітилася певна роздвоєність - одні готові були виступити на