Були спроби представників радикально налаштованих солдатських комітетів примусити П.Скоропадського спрямувати війська на Київ. При цьому також ішли посилання на вимоги Петлюри. Інший революційно налаштований комітет пропонував генералові прийняти командування над усіма українськими частинами, сформованими на фронті, й рухатися на захист Києва.

П.Скоропадський відмовився від цих вимог і поїхав до нового командувача фронтом генерала М.Володченка з проханням припинити «вакханалію», яка мала місце в корпусі через присилку Петлюрою різних агітаторів, які переконували йти на Київ, а не на фронт. Оскільки главком не бажав сваритися із Центральною Радою, то він запропонував П.Скоропадському поїхати до Києва для з'ясування справи з Петлюрою.

При зустрічі секретар військових справ запевняв, що не посилав ніяких агітаторів, навпаки, він прихильник відправки військ на позиції. При цьому демонстрував телеграму з добрими побажаннями в діяльності корпусу на фронті. П.Скоропадський не повірив у щирість С.Петлюри, відчуваючи, що той «ухиляється від істини»18. Відчуття генерала незабаром підтвердилися. С.Петлюра приїхав до Бердичева у штаб фронту і, не дивлячись на протести П.Скоропадського, домігся того, щоб 153-ю дивізію послали у передмістя Києва, а 104-ту - відправили на фронт. У частинах корпусу падала дисципліна, почалися безпорядки, військові комітети вимагали скасування наказу йти на фронт.

П.Скоропадський пише, що С.Петлюра продовжував розкладницьку роботу. Зокрема, одному батальйону дав дозвіл не йти на фронт. Депутація Богданівського полку, як з'ясувалося, послана С.Петлюрою, обрала революційний комітет, який почав розпоряджатися частиною. За цих умов командувач корпусу, побоюючись, що «розкладання може дійти до геркулесових стовпів», телеграфував командуючому фронтом (копія Петлюрі), що Петлюра продовжує пропаганду в полках поза його спиною і просив звільнити з посади. Командувач фронтом відставки не прийняв. П.Скоропадський відзначає, що, крім пропаганди Петлюри, значно ускладнював становище у військах ще й армійський комісар Тимчасового уряду, розпорядження якого йшли у розріз із наказами стройового начальства. Загалом у спогадах цей період командування корпусом П.Скоропадський називає «суцільним страхіттям»19.

У другій половині листопада П.Скоропадський відмовляється виконувати накази радянського «главковерха» М.Криленка і приймає важке для себе рішення спрямувати війська корпусу не на фронт, а на захист Києва від можливого вторгнення частин 2-го гвардійського корпусу, розпропагованого більшовиками. На початок грудня підрозділи 153-ї дивізії зайняли всі залізничні пункти по лінії Гнівань - Козятин, а також Шепетівка - Вапнярка - Козятин. Ще 23 листопада він відправив телеграму С.Петлюрі, в якій виклав взяте ним завдання, а також просив домовитися з командуванням фронту про підпорядкування корпусу генеральному військовому секретарству. Однак лише через вісім діб, уже завершивши оволодіння зазначеними залізничними комунікаціями, він отримав від С.Петлюри телеграму про передачу корпусу у відання генерального секретарства УНР і покладення на нього завдань оборони всієї Правобережної України, а також підпорядкування йому інших частин20.

Підлеглими військовими силами П.Скоропадський здійснив роззброєння підрозділів 2-го гвардійського корпусу і домігся відправки їх до Росії в об'їзд Києва. Сам генерал високо оцінював цю важливу місію його військ: «Взагалі, я без будь-якого перебільшення можу сказати, що, якщо більшовики появилися в Києві лише 21 січня 1918 року, а не в листопаді, то причиною тому мій Корпус, який зайняв вказані вище залізниці і рішуче противився появі озброєних частин більшовицького спрямування на цій лінії»21.

Ці місця спогадів пронизані ледве прихованою образою на лідерів Центральної Ради, які по-справжньому не оцінили дій 1-го Українського корпусу та його командувача. В іншому місці він знову резюмує: «Не прийми я швидкого рішення, 2-й гвардійський корпус опинився б у Києві ще в листопаді»22. Отже, П.Скоропадський усвідомлював свою роль фактичного рятівника Центральної Ради.

Однак у спогадах він зовсім уникає констатації того факту, що вчинив дії, яких фактично домагався від нього С.Петлюра. Необхідністю захисту Києва генерал вмотивовує відмову вести війська на фронт, хоч раніше такі вимоги з боку солдатських комітетів розцінював, як боязнь ризиків окопного життя. Щоправда, зміна ця сталася вже після більшовицького перевороту у Петрограді.

Доки штаб П.Скоропадського курсував залізницею між своїми частинами, у військовому відомстві УНР сталися суттєві зміни. С.Петлюра подав у відставку з посади глави військового відомства, мотивуючи цей крок фізичним знесиленням, хоч насправді головну роль відіграли розходження з керівництвом Центральної Ради як у військовій сфері, так і у зовнішньополітичній орієнтації23.

18 грудня до виконання обов'язків генерального секретаря військових справ приступив М.Порш24. Намагання П.Скоропадського отримати необхідне для корпусу спорядження і постачання завершилося нічим. Уже ретроспективно він щиро визнав: «Петлюра, хоч і був неможливим військовим міністром, все ж він був значно кращим, ніж його наступний заступник [Порш]»25.

У ці дні командуючим Київським військовим округом був призначений підосавул М.Шинкар, а полковник Ю.Капкан став «командуючим всіма Українськими військами для оборони України від наступу армії народних комісарів». П.Скоропадський характеризував останнього як «підозрілого авантюриста» з «несхвальною репутацією». Із такими призначеннями він погодитися не міг26.

Крім того, жодних потреб у постачанні корпусу М.Порш не задовольнив. П.Скоропадський зрозумів, що «тут грала роль особа і боязнь того зростаючого значення, яке я набував в українських частинах». 29 грудня він передав командування корпусом генералові Я.Гандзюку.

Півроку епізодичних контактів на ниві