українізації армії сформували у П.Скоропадського уявлення про С.Петлюру як типового українського революційного діяча, непрофесійного у військових справах і не досить щирого у службових відносинах. Очевидно, ці враження П.Скоропадського щодо С.Петлюри у контексті подій 1917 р. були загалом адекватними. Аналогічні міркування висловлював і такий авторитетний український діяч, як Є.Чикаленко. У своєму щоденнику він писав: «Петлюра, безумовно, талановита і недурна людина, був нікчемним військовим міністром, бо нічого не тямив у справах військових...». Цілком збігається з відчуттями П.Скоропадського і думка Є.Чикаленка про побоювання С.Петлюри, що «хтось з військових стане на чолі війська і скине соціалістичний уряд, а значить і його, і відбудує гетьманство». Як і П.Скоропадський, Є.Чикаленко був переконаний, що «Петлюра зійшов з політичної сцени (у грудні 1917 р. - Р.П.), принаймні чистим, з незаплямованою репутацією»27.
Залишивши військову службу, П.Скоропадський як почесний отаман зосередився на справах українського вільного козацтва. На початку січня 1918 р., в умовах більшовицької експансії проти УНР, до нього звернувся С.Петлюра по допомогу у формуванні Гайдамацького коша. Пославшись на відсутність у Києві вільнокозачих підрозділів, П.Скоропадський відмовив, хоч змушений був визнати, що С.Петлюрі дана акція більш-менш вдалася і той із «рештками цього коша брав, не без успіху, участь у справах Арсеналу в пам'ятні січневі дні 1918 року». П.Скоропадський писав, що за цю відмову С.Петлюра на нього образився28.
Наступний епізод у спогадах пов'язаний із приходом до Києва німецьких військ, а точніше, вступом до столиці підрозділів Гайдамацького коша на чолі з С.Петлюрою. Про цю демонстративну картину він відгукується досить скептично: «Коли німці почали наступати, все українське підбадьорилося і почало також наступати. І от, всі начальники намагалися наввипередки входити в Київ і отримувати овації. Першим увійшов Петлюра із своєю дружиною (кошем - Р.П.). За українцями у безпосередній близькості рухались німці»29. Певним дисонансом із цими рефлексіями виглядають наступні рядки спогадів про надзвичайно радісне почуття, яке охопило генерала, коли він побачив на вулицях міста першого українського кінного козака.
П.Скоропадський навіть висловлює задоволення тим, що 1 березня німців до Києва привів С.Петлюра, а не він. Інакше б «всі звинувачення народу впали б на мене»30. Як виявилося, його сподівання не справдилися. Уже 3 березня С.Петлюра був звільнений від командування кошем, а нового призначення так і не отримав. Його активна натура знайшла інше поле діяльності - у квітні 1918 р. він очолив Всеукраїнський земський союз31.
П.Скоропадський у той час працював над створенням Української народної громади - політичної організації правоконсервативного спрямування, «яка повинна була вести до компромісу між власністю і неімущими, і між великоросами і українцями»32. Генерал серйозно обдумував план повалення Центральної Ради, розмірковував над постатями діячів, які б могли очолити нову владу і водночас із ними б рахувалися німці та австрійці.
Він вважав, що серед українських діячів такого немає, оскільки «всі вони мрійники або крайні шовіністи галичанської орієнтації». Із великоросів також нікого не було та й українці його б не допустили. Урешті, П.Скоропадський поступово дійшов думки, «що дійсно найбільш підходящий - я». Він вмотивовує це тим, що його добре знають в українських колах, відомий він і серед росіян, пропольськи налаштовані правобережні поміщики-католики проти нього нічого не мають, в армії також знаний33.
П.Скоропадський пише, що у даній ситуації згадав і про С.Петлюру, але відкинув цю думку, оскільки: «Петлюра честолюбець, ідеаліст без усякого розмаху, а головне, за ним пішли б тільки крайні ліві кола України й Галичини, потім він не стільки державний діяч, скільки партійний, а це для створення держави не годиться. До того ж, з ним не рахувались би німці»34.
П.Скоропадський досить точно підмічає, що С.Петлюра хоч і щирий, але в нього багато пози, вважаючи це рисою, яка вихована в українських діячів усім минулим українського руху. Мовляв, у старій Росії у сфері українства був дозволений лише театр, а «відтіля пішла любов до усілякої театральності і захоплення не стільки сутністю справи, скільки її зовнішньою формою». Хоч спостереження щодо С.Петлюри слушне, однак пояснення доволі спрощене. П.Скоропадський наголошує, що С.Петлюра заслабкий, щоб вивести Україну з прірви. Інша причина цієї державотворчої неспроможності - його «галичанська закваска», яку не могло сприйняти «здорове українство».
Запобігаючи можливим закидам щодо його особистої неприязні до С.Петлюри, а відтак і необ'єктивних оцінок, П.Скоропадський кілька разів повторює, що хоч і був повалений «нібито під фірмою Петлюри» і «повинен мати на нього зуб», все ж вважає його єдиним із соціалістичних діячів в Україні, який «у грошовому відношенні залишився чистою людиною». Як бачимо, серед українських політиків П.Скоропадський виділяє саме С.Петлюру, наголошуючи, що «Винниченко та інші - це вже абсолютно інша марка, про яку говорити не доводиться»35.
Природно, що у спогадах основні оцінки постаті С.Петлюри припадають на добу гетьманату. П.Скоропадський пише, що у ході перевороту С.Петлюру заарештували, але невдовзі за його наказом відпустили. С.Литвин, навпаки, вважає, що заарештували С.Петлюру за наказом П.Скоропадського, однак незабаром звільнили. Науковець стверджує: «Гетьман навіть запропонував Петлюрі увійти до його уряду». Евентуальні роздуми П.Скоропадського автор вже кваліфікує як доконаний факт. При цьому він ігнорує пряму вказівку П.Скоропадського на те, що призначення С.Петлюри до уряду було абсолютно немислимим, оскільки «у