У спогадах досить широко описуються зустрічі гетьмана з С.Петлюрою особисто і на чолі депутації Всеукраїнського земського союзу. Така деталізація, на наш погляд, зумовлена потребами обґрунтувати не тільки абсолютну неприйнятність вимог земців, але й пояснити логічність арешту їх лідера. Він вважав, що на прийомі у червні очолювана С.Петлюрою земська делегація поставила ультимативні вимоги щодо розпуску комісії з підготовки проекту закону про земські вибори, призначення терміну скликання Сейму, відставки уряду як неукраїнського і формування нового складу, віддання до суду усіх старост, які допустили розпуск земських органів, виділення безпосередньо Всеукраїнському земському союзу 100 млн крб для фінансування місцевого самоврядування тощо36.

Тригодинна аудієнція переконала П.Скоропадського, що жодну з вимог земців виконати неможливо. У спогадах він наводить свою аргументацію, подаючи у прямій чи завуальованій формі неприйнятність претензій С.Петлюри. Розпускати комісію князя О.Голіцина з підготовки нового закону про земські вибори гетьман не міг. Адже обрані за законами Тимчасового уряду органи місцевого самоврядування з перших днів були піддані новою владою цілеспрямованим чисткам. Дані кроки мали на меті досить прагматичну ціль - ліквідувати демократичні здобутки Центральної Ради у цій сфері, а відтак і позбавити її можливої політичної підтримки. Для гетьмана, який планував ліберальну земельну й інші реформи, базовані на праві приватної власності, важливо було очистити місцеві зібрання та управи від соціалістичних елементів.

Гетьман не приховує майже ностальгічної туги за дореволюційними земствами, які «володіли величезними капіталами, підприємствами, прекрасно обладнаною мережею лікарень» тощо. А рік революції довів нездатність нових земців створити щось суттєве у цій життєво важливій для країни справі. Слід наголосити, що побоювання С.Петлюри стосовно недемократичності нового закону про земські вибори справдилися. Він містив значні цензові обмеження: вікові - 25 років, осілості - 1 рік, соціально-фахові - не допускалися до участі у виборах військовослужбовці, студенти, ченці, працівники суду, прокуратури та ін.37 Не дивлячись на активні протести земської громадськості й особисте звернення до гетьмана в.о. голови Всеукраїнського земельного союзу К.Мацієвича, П.Скоропадський затвердив цей закон.

Вимога проведення виборів до Сейму, на думку гетьмана, означала б «повернення країни в стан революції». Це суперечило його переконанням, що тільки диктаторські повноваження глави держави можуть забезпечити «лад і спокій». До того ж гетьман був зв'язаний прийнятою ще до перевороту умовою - не скликати Сейм без дозволу німців.

Абсолютно неприйнятною була вимога земців щодо формування Ради Міністрів із представників українських політичних партій. Кадетський склад уряду загалом відповідав поглядам гетьмана на проведення ліберальних реформ. Щодо віддання до суду старост за розгін земських зібрань і управ, то П.Скоропадський обмежився визнанням випадків перевищення прав із боку місцевої адміністрації.

Фінансові претензії С.Петлюри на 100 млн крб також не могли бути задоволені. Оскільки це була дійсно величезна сума. Але головне полягало в іншому, і гетьман про це пише відверто: «Настійні вимоги Петлюри видавалися підозрілими, оскільки гроші могли йти зовсім не на потреби земств, а на підготовку повстання»38. Що ж до українських діячів, за яких заступався Петлюра, то П.Скоропадський запевняв, що арештовані вони були за антиурядову агітацію.

У цьому місці спогадів він повертається до деталізації оцінки Петлюри: «Слід сказати, що Петлюра мені завжди уявлявся як надзвичайно честолюбна людина демагогічного штибу з великою авантюрною жилкою, але щирий у своїх ставленнях до України і потім чесний у грошовому відношенні. Це сентиментальнічаючий ідеаліст, з дуже легким культурним багажем»39. Навряд чи дана характеристика С.Петлюри у всіх своїх сюжетах була об'єктивною й адекватною. Зокрема, й щодо культурного багажу, але ці оцінки зроблені гетьманом із власних світоглядних, ментальних позицій.

Загалом П.Скоропадський відхилив усі домагання і пропозиції земської депутації. Він пише: «Я бачив, що, йдучи, Петлюра був дуже прикро вражений. Мені згодом хтось з моїх наближених казав, що саме в цей день Петлюра вирішив перейти в опозицію. А якщо можливо, то працювати для повалення уряду»40. Гетьман уважав, що у Петлюри був і інший вихід, більш підходящий - допомогти роботі того ж уряду. Навряд чи останні сентенції можна вважати щирими.

Наступні сторінки спогадів свідчать, що П.Скоропадський йому повністю не довіряв. Говорячи про Звенигородське селянське повстання, він наголошує, що у його піднятті серйозні російські й українські партії участі не брали, але окремі їх члени були причетні. Врешті він доходить думки, що «Петлюра і Винниченко там працювали». Державна варта здійснювала широкий нагляд за опозиційними діячами. Природно, що активність С.Петлюри непокоїла керівництво Міністерства внутрішніх справ. 27 липня він був заарештований.

Арешт С.Петлюри у спогадах гетьмана постає як результат боротьби державної варти з лівими політичними партіями. Було з'ясовано, що С.Петлюра відіграє помітну роль і його заарештували. Хоч далі гетьман визнає, що «арешт Петлюри не справив значного впливу на зміну становища». Загалом він намагається відповідальність за численні арешти покласти на міністра внутрішніх справ І.Кістяковського, який «думав, очевидно, що він усіх невдоволених може посадити в тюрму»41. Викладу власного ставлення до ув'язнення С.Петлюри гетьман уникає.

За С.Петлюру клопоталися багато людей і перед І.Кістяковським,