Спроба дати оцінку політичних поглядів С.Петлюри у спогадах виглядає не досить виразною, а місцями й суперечливою. Позиціонуючи себе представником «здорового українства», людиною для якої іманентно близькі і українська, і російська культури, адептом українського територіального патріотизму, П.Скоропадський відносить С.Петлюру, В.Винниченка, Д.Дорошенка до діячів «галичанської орієнтації», «галичанської закваски», «галичанського спрямування». При цьому ці терміни вживаються не в територіальному, регіональному сенсі, а слугують для кваліфікації поглядів антиросійськи налаштованих українських діячів.

Умотивовуючи, чому С.Петлюра не годиться для будівництва гетьманської держави, П.Скоропадський наголошує: «Головне - це його галичанська закваска, вона нам не підходить». Далі він пише, що проти галичан нічого не має, «поважає їх за сильну любов до батьківщини». Чому С.Петлюра не може любити «правильно» Україну, гетьман пояснює так: «Різниця між мною і українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає»43.

На відміну від С.Петлюри, представниками «здорового», «чистого українства» П.Скоропадський, крім себе, вважав прем'єра Ф.Лизогуба: «Був українець, любив Україну і цілком віддавався створенню України, звичайно, без усякої ненависті до Росії». Такої ж думки гетьман був і про міністра освіти М.Василенка, вважаючи, що той добре обізнаний з українським питанням, але, як людина чесна, не міг заперечувати значення російської культури і ставився до українства свідомо, без шовінізму і будь-якої нетерпимості. «Чесним українцем» називав гетьман і міністра юстиції М.Чубинського, наголошуючи, що його батько - автор національного гімну. А «украинцы» не визнавали його тому, що він не хотів набирати в міністерство людей «крайнього українсько-галицького ґатунку». Навіть Д.Дорошенко, на думку П.Скоропадського, «вів тільки галицьку політику». Урешті, усвідомивши, що явно згустив фарби в ідеологічному портреті глави МЗС, вніс певну корекцію: «Він був українцем, але дещо пом'якшеного типу у смислі шовінізму»44.

Водночас у спогадах знаходимо і такий пасаж: «Якщо взяти всіх цих панів Петлюр і Винниченок кожного окремо, то вони зовсім не такі й ліві». П.Скоропадський наголошував, що, наприклад, соціальні теорії Винниченка мало чим відрізнялися від його власних, хоч вважав себе «далеко не крайнім лівим»45. Якщо погодитися з цими твердженнями, то можна зробити висновок, що священне для П.Скоропадського право власності було зовсім не чуже і В.Винниченку, але загальновідомо, що це не так.

Останні звернення П.Скоропадського на сторінках спогадів до постаті С.Петлюри, пов'язані з антигетьманським повстанням у листопаді - грудні 1918 р. Він пише, що 14 листопада дізнався про від'їзд нещодавно звільненого С.Петлюри у Білу Церкву до січових стрільців, які того ж дня почали наступ на Фастів46. Про свою причетність до виходу С.Петлюри з тюрми гетьман не пише, хоч свого часу акцентував увагу на його наказі про звільнення С.Петлюри у травні після перевороту.

П.Скоропадський був впевнений, що німці, зацікавлені у збереженні порядку для організованого виїзду на батьківщину, тому більше вірять гетьманському урядові, ніж Петлюрі і Винниченку, при яких неодмінно наступить хаос, що загрожуватиме і без того деморалізованим німецьким військам. Такі міркування не враховували ролі німецької солдатської ради, яка увійшла в контакт зі штабом С.Петлюри і, фактично визнавши його, пішла на певні домовленості.

П.Скоропадський пише про намір С.Петлюри заарештувати його та уряд. У цьому він впевнився після переходу на бік Директорії начальника його особистої охорони полковника М.Аркаса. Безперечно, гетьману була відома відозва С.Петлюри, в якій його характеризували як «зрадника», колишнього «царського наймита», який «самочинно» привласнив собі права гетьмана України. Під загрозою військового суду населенню заборонялося «допомагати кровопійцеві генералові Скоропадському в тіканню, подавати споживання і захист». Більше того, громадяни зобов'язувалися арештовувати його і передати до рук республіканської влади47.

Останні сторінки спогадів передають атмосферу судомних намагань гетьмана врятувати ситуацію. Зокрема, надання всієї повноти влади генералові Ф.Келлеру. Як виявилося, це було невдале рішення. Довелося новим головнокомандувачем призначити князя О.Долгорукова. Власною помилкою вважав гетьман і відмову прийняти особисто командира січовиків Є.Коновальця. П.Скоропадський писав: «У Києві всі вважали, що Петлюра буде розбитий, але я з кожним днем відчував, що справа більше і більше ускладнюється і ґрунт утікає з-під ніг». Він із жалем констатує, що всі ті діячі, які ще недавно товпилися у його приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. Біля нього залишилися тільки особи ближчого почту та охорона, серед яких уже відчувалося роздвоєння48.

Намагаючись відвернути катастрофу, П.Скоропадський робить спробу вступити в переговори з Директорією. 13 листопада, коли вже велися бої за Київ, він запросив для такої місії відомих українських діячів С.Шелухіна, П.Стеб- ницького, М.Славинського та В.Короліва. На засіданні уряду вони висловили думку про недоцільність подальшого опору. Присутній при цьому князь О.Долгоруков назвав С.Петлюру «бандитом». Очевидець пише, що П.Скоропадський перервав його: «Кинь, Долгоруков! Пан Петлюра - чесна і розумна людина, але, звичайно, панове, таке слово, як «капітуляція» тут недоречне»49.

Однак уже наступного дня П.Скоропадський власноруч написав короткий і по-військовому лаконічний акт відречення від влади: «Всім, всім по установах України. Всім військовим частинам