товариств - польських, українських й єврейських. В українському культурному житті величезну роль відігравало засноване у 1873 р. Наукове товариство імені Шевченка. У той час його очолював видатний історик, професор Львівського університету Михайло Грушевський, а до активних членів НТШ належали серед інших Іван Франко, Володимир Гнатюк, Іван Верхратський, Василь і Кость Левицькі. У місті видавалося 45 українських часописів, у тому числі славнозвісний щоденник «Діло», котрий друкувався з 1880 р.14 Широчінь його редакційних інтересів засвідчував хоча б той факт, що на шпальтах часопису подавалася також поточна інформація про ситуацію, що існувала в Наддніпрянській Україні.
Петлюра і Понятенко ввійшли у коло діячів РУП, які вже певний час перебували на еміграції у Львові. Разом із ними новоприбулі поселилися у квартирі на вулиці Курковій, 10. Жили вони надзвичайно скромно. Серед тих, хто з ними спілкувався, був Василь Сімович - згодом відомий мовознавець, а тоді співробітник друкованих у Чернівцях органів Революційної української партії - «Гасло» й «Селянин», котрий пізніше у своїх спогадах про те середовище згадував: «Було їх із десяток і займали дві просторі кімнати, здається, на першому поверсі. Були якісь меблі, якісь ліжка, бідно поприкривані покривалами, декілька крісел, здається, стіл під вікном. Емігранти здебільша тулились по кутках, книжки в руках та Газети. Було зимно на дворі, було зимно і в кімнатах емігрантів. Майже всі рухівці - пізніші українські соціяльні демократи. В партії йшла тоді борня й колотнеча: змагалися «федералісти» з «автономістами»15.
Найважливішим завданням новоприбулих була активізація діяльності Закордонного комітету Революційної української партії та зокрема піднесення теоретичного рівня вищезгаданого органу «Селянин»16. Окрім того, вони повинні були підготувати конференцію, на котрій планувалося знайти спільну ідеологічну площину між згаданими прихильниками і противниками національного характеру й самостійності партії. Разом із Петлюрою та Понятенком до складу тогочасного Львівського комітету РУП входили Євген і Катерина Голи- цинські, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Мар'ян Меленевський, Петро Канівець та Михайло Ткаченко. Сталі контакти з Комітетом підтримували також інші українські соціалісти, які перебували у Франції, Швейцарії й Англії. На жаль, політичні суперечки надто давали про себе знати і в цьому вузькому середовищі. Фактично у партії почали окреслюватися три угруповання. Одні рішуче виступали за відмову від самостійності та повне об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією. Інші - так звана харківська група, котрою керував один із засновників РУП Д.Антонович, так само прагнули до співпраці з російськими соціал-демократами, але з одночасним збереженням автономності української партії. Нарешті, треті (серед них також і Симон Петлюра) щонайбільше схилялися до федералізації соціал-демократичного руху у Російській імперії.
Керівництво Революційної української партії, намагаючись обговорити справу в умовах вільної дискусії, рекомендувало своєму Закордонному представництву підготувати ідеологічну конференцію у Львові. Вона відбулася під час Різдвяних свят 1904 р., але не тільки не усунула поділи, а й по суті призвела до розколу партії на дві фракції. Перша, в котрій перебували ледь не всі представники Львівського бюро на чолі з М.Меленевським, прагнула до повного об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (меншовиків). Проте більшість, у тому числі такі видатні українські соціалісти, як М.Порш, А.Жук, В.Винниченко, П.Понятенко, В.Мазуренко, В.Баланін та М.Сахаров, визнавала об'єднання з російськими соціал-демократами можливим лише за умови підтримки ними права України на національну автономію, а також перебудови РСДРП на федеративних засадах. С.Петлюра, реалістично оцінюючи ситуацію, також виступав з їхніх позицій17. Зрештою, до цієї фракції пристав і такий досвідчений політичний діяч, як Д.Антонович. Однак це не поклало край бурхливій дискусії та гострим взаємним обвинуваченням. С.Петлюра, побачивши, що емоції досягли апогею, внаслідок чого виникла загроза розпорошення партійної власності, спромігся на дуже сміливий, хоча ризикований крок, і «революційним способом» забрав із приватного помешкання й зберіг партійну касу, невелику бібліотеку та архів.
Після львівської конференції позиції Петлюри у РУП значно зміцнилися. Тим більше, що відповідальні за видання партійних матеріалів М.Порш і Д.Антонович незабаром виїхали зі Львова (перший вирушив до Росії на з'їзд РСДРП, інший - в Україну, щоб запобігти подальшому розколу партії). Відтоді на С.Петлюру ліг основний тягар обов'язків по підготовці й виданню партійних органів «Селянин» та «Праця».
Вибух революції у Росії значно зміцнив «класові погляди» молодого революціонера. У ситуації, що постала, він схилявся до тісної співпраці з російськими соціалістами, адже, на його думку, тільки таким чином можна буде повалити царський режим. Після цього має наступити демократизація політичного життя, а це в свою чергу відкриє шлях до автономії українських земель у Росії. На погляди С.Петлюри впливала, отже, як глибока віра в успіх революції, так і переконання про міць Російської держави, котру можна змінити зсередини.
У Львові він дуже швидко налагодив товариські стосунки з багатьма діячами галицького соціалістичного руху. До кола його знайомих належали тогочасні лідери українських соціалістів - Володимир Гнатюк, Микола Ганкевич та Володимир Левицький. Зустрівся він також з Іваном Франком. У своїх контактах С.Петлюра не обмежувався винятково середовищем соціалістів. Серед його знайомих був між іншим Лонгин Цегельський - діяч Української національно-демократичної партії18. Товариське спілкування, зустрічі у львівських кав'ярнях, різноманітні партійні й національні зібрання та урочистості, а особливо участь у дискусіях вирішальним чином впливали на національний і політичний світогляд