молодого революціонера. Варто зазначити, що галицькі політики не були надто відвертими з наддніпрянськими соціалістами. Особливо їх турбували тенденції останніх до співпраці й навіть організаційної єдності з РСДРП. Навіть та частина Революційної української партії, котра йшла найдалі у національних прагненнях, розглядалася галицькими діячами доволі критично. Будь-які контакти з російськими політичними організаціями тут вважалися за зраду українських національних інтересів. С.Петлюра затратив багато енергії, аби пом'якшити таке ставлення. І йому багато що вдалося в цьому відношенні завдяки насамперед таким рисам характеру, як щира доброзичливість, безпосередність та легкість у налагодженні особистих стосунків.
Завдяки цій діяльності він здобув симпатії серед галицьких діячів і навіть почав співпрацювати з органом Української соціал-демократичної партії - двотижневиком «Воля»19, з редактором котрого М.Ганкевичем його єднали особливо близькі стосунки20. Це знайомство зокрема також спонукало молодого наддніпрянського політика до зацікавлення польським соціалістичним рухом, оскільки Ганкевич, крім керівництва українськими соціалістами, був прибічником щільної співпраці з Польською соціал-демократичною партією Галичини й Тешинської Сілезії, до складу котрої він входив (якийсь час був навіть керівником міського комітету ПСДП у Львові)21. Безперечно, обидва діячі повинні були обговорювати політичну тематику, хоча б з огляду на те, що Ганкевич був прибічником близької співпраці обох партій і брав участь у польському неза- лежницькому русі.
Попри потужну політичну заангажованість, С.Петлюра в той час насамперед прагнув завершити власну освіту. Політика була його пристрастю, однак фахово він бажав присвятити себе науці або журналістиці. Тому, перебуваючи у Львові, він, ймовірно, відвідував як вільний слухач університетські лекції. Однак щодо цього існують доволі скупі дані. Відомо лише, що його особливо цікавили література й історія. Імовірно, з цією метою емігрант вивчав польську мову, а також читав відповідну літературу. Згодом це відобразилося в його статтях, де він цитував польських письменників та публіцистів. Особливо сильне враження справила на нього творчість С.Виспянського. На звістку про смерть поета у 1907 р. він вмістив розлогий некролог на шпальтах «Слова». «Вис- пянський, - наголошував С.Петлюра, - гаряче любив свій край, свій рідний народ. Гаряче любив минуле народне, але ніколи не шукав в ньому вказівок для сучасного. Він оглядався назад, у сиві віки минулої історії польського народу і милувався героїзмом народніх мас, їх активною любов'ю до рідної країни. І він любив ці маси. Любив за жертви, які приносили вони для щастя країни [...]. Він знав, що здорове зерно народнього життя таїться в масах польського народу, і вірив, що ці маси стануть таки, нарешті, творцями-діячами історії рідного краю»22.
Як революціонер, С.Петлюра наголошував на тих мотивах у творчості Вис- пянського, в котрих ішлося про любов до народу, особливо простого люду. Йому особливо імпонувала ідеологія великого польського поета. Він стверджував: «Хто читав його «Wesele», той ніколи не забуде того захоплення, того хорошого бадьорого почуття і бажання працювати на користь та добробут щастя народнього, яким пройнятий кожен рядок геніяльної драми Виспянського! Хочеться взяти, знайти отой ріг, що загубив його «хлоп», і трубити, кликати душі живі до живого життя. Хочеться не слів, не сліз, не «хлипання» за минулим, а будувати сучасне, хочеться втручатися «в гущу життя», нести жертви, руйнувати старе, спорохніле, все, що шкодить виростати і колоситись буйним стеблинам нового, здорового життя»23.
Львівський період життя С.Петлюри мав величезний вплив на вивчення ним вітчизняної історії й культури. Він систематично відвідував лекції на курсах українознавства при університеті, які були організовані за ініціативою Михайла Грушевського та Івана Труша під егідою Товариства прихильників української науки, літератури і штуки24. На цих курсах викладали відомі українські інтелектуали Галичини. Серед них Михайло Грушевський (історія України), Кирило Студинський (історія Галичини), Іван Франко (українська література), Іван Брик (українська мова), Федір Вовк (українська антропологія), Степан Томашівський (історія Угорської Русі), Іван Раковський (онтогенез людини), Микола Ганкевич (соціалістичний рух у ХІХ ст.)25.
Особливо важливе значення для освіти Симона Петлюри мав його вступ до Наукового товариства імені Шевченка26. Вочевидь, ввів його туди М.Грушевсь- кий, котрий знав Петлюру ще з 1901 р. як автора кореспонденцій до редагованих ученим «Літературно-наукового вістника» та «Записок Наукового товариства імені Шевченка», що видавалися у Львові27. Цілком ймовірно, що молодий політик і відомий уже на той час учений ближче особисто познайомилися під час університетських лекцій або на вищезгаданих курсах. С.Петлюра відразу після приїзду до Львова зав'язав безпосередні контакти з НТШ - брав участь у лекціях, дискусіях, котрі там організовувалися, а, насамперед, багато друкувався як на шпальтах вищезгаданих періодичних видань28, так і інших галицьких часописів29. Українська літературознавча історіографія завдячує йому виконаним спільно з Наталею Романович перекладом синтези західноєвропейської літератури авторства Миколи Стороженка - професора Московського університету (вченого українського походження). Ця праця вийшла у Львові 1905 р. під назвою «Нарис історії західно-европейської літератури до кінця XVII віку» зі вступом і під редакцією Івана Франка30.
У травні 1905 р. С.Петлюра на короткий час залишає Львів та, дотримуючись усіх засад конспірації, таємно прибуває до Києва, щоб взяти участь у конференції, скликаній за ініціативою Д.Антоновича - одного з керівників РУП. Тут він офіційно репрезентує закордонне представництво партії. Повернувшись до Галичини, він надалі активно працює на партійній і журналістській ниві. При