а й особами, які надавали послуги переправлення через кордон. Наприклад, селянин Федот Гавриков свідчив, «що він зі згаданими товаришами його при втечі з місця проживання переховувалися у с.Плоському Херсонської губернії, де завжди буває велике скупчення збіглих селян різних губерній, а більше всього Саратовської, та в минуле літо цього року у цьому поселенні було збіглих до 500 осіб, до переховування яких, так само, як і для переходу за кордон, представляють способи самі жителі того поселення, доказом чого є затримання із ними селянина с. Плоского Кіндрата Табунщикова, який домовився переправити їх за кордон, за що від них отримав 80 руб. сріблом, у такому вчинку зізнався і сам Табунщиков, додавши, що головний переводник збіглих селян Саратовської губернії мешкає в Ананьївському повіті, у с.Окнах, та є селянином тієї ж губернії Агапом Петровим.»29.
Таким чином, с. Плоске Тираспольського повіту було найкрупнішим пунктом переправлення біглих селян за кордон із розгалуженою інфраструктурою пересування старообрядців у межах Південної України та Бессарабії.
Система переправлення біглих селян за кордон приносила місцевим старовірам добрий заробіток. Як зазначалося вище, плосківський житель Кіндрат Табунщиков за переправлення людей за кордон взяв 80 руб. сріблом. Родини Жуваронкових та Свистунових перевели людей за 57 руб. сріблом, а тих, хто йшов за ними слідом (13 осіб) - за 140 руб. сріблом. Такі ж послуги надавали у с.Окнах Ананьївського повіту Херсонської губернії. Отже, щоб втекти за кордон, втікачі повинні були мати (та і мали при собі) немалі кошти, відповідно, були людьми зовсім не бідними.
Ще одним важливим пунктом зв'язку російських і зарубіжних старообрядців було старовірське с.Грубно Хотинського повіту Бессарабської губернії. Переправленню прочан та біженців за кордон сприяло вдале географічне розміщення села. Воно стояло у глухій, лісистій місцевості, далеко від очей представників панівної церкви. Хотинський справник говорив, що в Грубно повинні знаходити собі пристановище як ті старообрядці, котрі прямують у Біло- криницьку митрополію, так і ті, що повертаються з неї30.
Про втечу селян Симбірської губернії у Бессарабську область повідомляв новоросійський генерал-губернатор бессарабського губернатора. У 1854 р. одні біглі переховувалися в будинку Андрія Акулова в Кишиневі, у той час, як інші втекли за кордон. У Кишиневі владі вдалося отримати записку про шлях пересування старообрядців. Спійманий старообрядець свідчив про переховування біглих людей кишинівськими купцями: Фомою Васильовичем Писаревим, Дмитром Івановичем Іноземцевим, Іваном Івановичем Кузьминим та Степаном Борисовим31.
Масовий перехід селян за кордон посилив репресивні заходи влади. Місцевим земським справникам було наказано посилити нагляд по всьому периметру Бессарабської губернії. Зокрема, хотинському - пильно стежити за кордоном із Молдавією, Австрією та Подільською губернією; сорокському - з Подільською губернією; ясському та кагульському - з Молдавією; оргіївському - з Подільською та Херсонською губерніями; бендерському та акерманському - з Херсонською губернією32.
Після чергового приєднання південної Бессарабії до Російської імперії уряд здійснив низку кроків щодо підпорядкування цих теренів своєму впливу. Головнокомандувач Південної армії О.М.Лідерс (1790-1874 рр.) доручив підполковнику Левацькому та ротмістру Веймарну оглянути всі населені пункти, починаючи від морського узбережжя, Дністровського лиману та закінчуючи поштовою дорогою від Татарбунар до Акермана. Метою цієї перевірки було виявлення та відселення з-під кордону на безпечну для держави відстань усіх підозрілих осіб33. Особливу увагу генерал повинен був звернути на заселений старообрядцями посад Вилкове.
Таким чином, генерал-ад'ютант О.М.Лідерс зібрав свідчення про всіх підозрілих осіб, які мали зв'язки із зарубіжними розкольниками. У наданий завідувачем Вилківського посаду Фокшею список увійшли родини Синельникових, Юрових, Ворон, Кузьминих, Ладишкиних та Кабанових.
Про згаданих у списку купців Кузьминих (вони ж Чорнодаренкові) відомо, що Пимон, Гаврило та Мартьян Кузьмині вели торгівлю, підтримували стосунки зі своїми родичами, які мешкали у Туреччині, брали активну участь у житті громади, мали заслужений авторитет серед прихожан, причому Мартьян Кузьмин був попечителем вилківської старообрядської церкви. Єремій Ладишкин утік до Туреччини ще 1845 року, де на час складення свідчень проживав на Георгіївському острові. Голова Вилкова характеризував Федора Кабанова як людину неблагонадійну та поганої поведінки. Неприваблива характеристика старообрядця була викликана найправдоподібніше тим, що він сприяв переправленню біглих у Туреччину34.
Незважаючи на вжиті заходи, питання нелегального переходу кордону російський уряд остаточно не вирішив. Контакти із зарубіжними одновірцями посилилися після заснування білокриницької церковної ієрархії. Про рухи розкольників російська влада отримувала різноманітні свідчення, зокрема, через свої дипломатичні місії за кордоном.
23 жовтня 1865 р. російське консульство в Галаці (Румунія) повідомило бессарабського губернатора про прибуття в Кагул двох старообрядців - архімандрита Іоасафа та ієродиякона Іларіона. За свідченнями консула, у Кагулі ченці неодноразово зустрічалися з поляками, які підозрювалися в антидержавній та економічній діяльності (розповсюдження фальшивих кредитних білетів). Консул писав, що польський емігрант полковник Велижинський безвиїзно мешкав у Галаці протягом року. На початку жовтня він перебрався в Кагул, де взявся за ремонт придбаного будинку, тим часом квартируючи у Гребенникова, «з яким, так само, як і з іншими особами з тієї секти, відомими і перед тим своєю недоброзичливістю до Росії, перебуває у постійних зв'язках»35. Консул підкреслював, що останнім часом поляки почали групуватися вздовж російського кордону, знаходячи собі посади лікарів, аптекарів, інженерів, телеграфістів, керуючих помістями, домашніх учителів і вихователів тощо. 16 жовтня у Галац прибув корабель із