С.В.Кульчицький

КОЛИ І ЯК ВІДБУЛОСЯ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ З УРСР

Автор твердить, що пакт Ріббентропа-Молотова передував приєднанню Західної України до СРСР, але не став безпосередньою причиною возз'єднання земель українського народу. У 1941 р. німецько-радянські договори щодо Польщі були визнані такими, що втратили силу. Право українського народу на возз'єднання своїх земель було визнане керівниками трьох держав антигітлерівської коаліції, які виступали від імені Об'єднаних Націй.

17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і розпочала «визвольний похід». Сталінський уряд приступив до реалізації пакту Ріббентропа-Молотова. Цей пакт є швидше живим, ніж мертвим навіть тепер. Аж до червня 1997 р. Румунія висувала територіальні претензії до України, пов'язані з анексією Радянським Союзом Бессарабії і Північної Буковини. Із заяви президента Румунії Траяна Басеску, яку він зробив у травні 2009 р., випливає, що румунсько-молдовський кордон не є державним1. Цим ставиться під сумнів існування Молдови.

Коли мова заходить про возз'єднання українських земель в єдиній державі - Українській РСР, історики поєднують два протилежні за змістом твердження: по-перше, з правового погляду возз'єднання було наслідком злочинної змови двох диктаторів; по-друге, історичне значення досягнутої соборності українських земель применшувати не можна2.

Автор цієї статті в різні часи робив спроби зняти тінь пакту Ріббентропа- Молотова з ідеї соборності3. Публікації останніх років дозволяють повніше обґрунтувати ці спроби. Варто звернутися до читачів журналу з концепцією, що відмежовує ідею соборності від зовнішньої політики Кремля як за змістом вересневих подій 1939 р., так і у хронологічному вимірі.

1

Обставини, пов'язані з укладенням пакту Ріббентропа-Молотова, добре відомі. Щоб виявити в них щось нове, треба уникнути «накладання» наступних подій на попередні, тобто іншим поглядом подивитися на причинно-наслідкові зв'язки.

Друга світова війна була своєрідним рімейком попередньої. Країни, що здобули перемогу у 1918 р., бажали відстояти версальсько-вашингтонську систему мирних договорів. Поставлена у становище країни-ізгоя, Німеччина прагнула скинути із себе «версальське ярмо». Не дивно, що вона порозумілася з іншою країною-ізгоєм - радянською Росією. Обидві країни з 1922 р. налагодили співробітництво, в тому числі й у військовій сфері. Після приходу до влади нацистів це співробітництво було згорнуте через ідеологічні причини. Однак радянські вожді ставилися до ідеології прагматично.

У другій половині 1930-х рр. ситуація в Європі нагадувала літо 1914 р. Різниця була в тому, що склалося не два, а три центри протистояння. Розстановка сил за цих умов могла непередбачувано змінюватися.

У жовтні 1936 р. Німеччина та Італія підписали протокол про співробітництво, тим самим утворивши «вісь» Берлін-Рим. Місяцем пізніше Німеччина і Японія уклали Антикомінтернівський пакт. У листопаді 1937 р. до пакту приєдналася й Італія. Так утворилася воєнно-політична коаліція країн-агресорів - «трикутник» Берлін-Рим-Токіо.

Наприкінці 30-х рр. Кремль уже завершував «революцію зверху», яка дозволила вождям більшовиків вільно розпоряджатися ресурсами величезної країни. Сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)» дав відповідь на те, як ресурсами розпорядитися: «для знищення небезпеки капіталістичної інтервенції необхідно знищити капіталістичне оточення»4. Роз'яснюючи положення короткого курсу, начальник Політуправління РСЧА Л.Мехліс підкреслив і те, що читалося між рядками: «Якщо друга імперіалістична війна обернеться своїм вістрям проти першої у світі соціалістичної держави, то ми зобов'язані будемо перенести воєнні дії на територію противника, використати свої інтернаціональні зобов'язання і примножити число радянських республік в усьому світі». Свою промову-лекцію на зібранні партійного активу Київського особливого військового округу Мехліс закінчив такими словами: «Соціалістичний корабель потужний, всесильний, непереможний. Не страшні йому негоди і бурі. Великий керманич Сталін веде корабель на останній і рішучий бій, на штурм капіталізму, до світової Комуни»5.

Німеччина раніше від інших держав підготувалася до війни. Франція і Велика Британія, як і в 1914-му, відставали. Маневруючи, вони робили спроби «каналізувати» агресію нацистів у бік СРСР. Сталіна не запросили у вересні 1938 р. до Мюнхена, де західні держави задовольнили вимоги Гітлера щодо Чехословач- чини, щоб здобути від нього гарантії «вічного миру». Гітлер проковтнув Чехо- словаччину, як перед тим Австрію. Однак цим він не обмежився і звернув увагу на Польщу.

Від березня 1939 р. у Москві тривали переговори з представниками Великої Британії і Франції про створення системи колективної безпеки проти країни- агресора. Однак керівники демократичних країн побоювалися, що радянська сторона не виконає взятих на себе зобов'язань. Зі свого боку, Сталін відчував себе в ізоляції після Мюнхена. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. він заявив, що Радянський Союз не збирається тягати каштани з вогню для країн Заходу. «Каштанова» промова привернула увагу в Берліні, так само, як і відставка прибічника зміцнення стосунків із Великою Британією і Францією М.Литвинова з посади наркома закордонних справ. Цю посаду зайняв голова Раднаркому В.Молотов.

3 квітня Гітлер затвердив директиву «Операція "Вайс"», що передбачала поглинення Польщі. Перед тим, 31 березня прем'єр-міністр Великої Британії Н.Чемберлен заявив у палаті громад про те, що його країна і Франція нададуть Польщі всю можливу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії. Отже, напад на Польщу загрожував європейською війною. Проте (що важливо для розуміння концепції, яка лягла в основу цієї статті) у директиві «Операція "Вайс"» знаходимо таку тезу: «Політичне керівництво вважає своїм завданням добитися по можливості ізольованого вирішення польського питання, тобто, обмежити