Здавалося б, М.Рильський мав відчути непідробну радість, коли дізнався, що втрачена у 1919 р. соборність українських земель починає реалізуватися. Але співбесіднику, якому довіряв, він зізнався: «Я все-таки не бачу вагомих причин, які спонукали нас кинутися на Польщу. Це суперечить тій гуманності і справедливості, про які ми стільки завжди кричали. Ось я пишу кожний день вірші, що вихваляють доблесть радянських військ і мудрість нашої політики, а у серці нема будь-якого ентузіазму»25. У письменника А.Любченка, якого чекісти називали «колишнім активним петлюрівцем», «визвольний похід» теж не асоціювався із соборністю. «Щоб зжерти беззахисну країну, у нас вистачило совісті», - заявив він26.

Академік АН УРСР М.Ротмістров оцінював вторгнення в Польщу під кутом зору «збирання земель російських»: «Наші законні російські землі Галіції і Білорусії відійдуть до СРСР. Це буде поворотний хід Росії на Захід»27.

Представники інтелігенції, які знали, як Річ Посполита була поглинута сусідами у три прийоми у ХУІІІ ст., не зговорюючись, назвали поточну подію четвертим поділом. Старший інженер заводу ім. Леніна в Дніпропетровську Праздников зазначав: «Тепер ми присутні при четвертому поділі Польщі»28. Син Михайла Драгоманова, який працював перекладачем у видавництві «Мистецтво», заявив: «По суті, це - четвертий поділ Польщі, здійснений за домовленістю між Сталіним і Гітлером»29.

Думку про існування таємної домовленості висловлювали й інші. Студент індустріального інституту у Києві Биск зазначав: «Червона армія вступила на територію Західної України і Білорусії не на прохання пригноблених народів, а по завчасно обдуманому плану Радянського Союзу з Німеччиною»30.

Ті, хто добре орієнтувався у міжнародному становищі, одразу побачили, які можливості відкриваються у Москви після порозуміння з Берліном. Коректор видавництва «Радянська Україна» Степняк зазначив: «Червоний імперіалізм є і дає про себе знати. Якщо це так, то я за те, щоб забрати ще Буковину і Бессарабію. Тепер якраз зручний момент для цього»31.

Міркуючи про ставлення Великої Британії і Франції до радянської акції, академік АН УРСР М.Крилов передбачав, що ці країни обмежаться протестом і активно не виступатимуть проти СРСР32. Науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР П.Білик зробив припущення про те, що країни Заходу припинять війну з Німеччиною, якщо виявиться, що на її боці стоїть Радянський Союз33.

Серед громадян України знайшлося немало людей, які бездумно повторювали ази радянської пропаганди. Проте зріз думок, який містився в солідному масиві висловлювань із приводу переходу радянсько-польського кордону Червоною армією, дозволяє зробити два висновки. По-перше, покоління громадян, яке пройшло через випробування ленінсько-сталінської «революції зверху», було надзвичайно критично налаштоване до радянської влади. По-друге, приєднання західноукраїнських земель до СРСР сприймалося як четвертий поділ Польщі, а не досягнення соборності українських земель. Після голодомору 1932-1933 рр. і великого терору 1937-1938 рр. в Україні не залишилося реальних ознак державності, з якими асоціювалося поняття соборності.

4

Гітлер панічно боявся війни на два фронти. Однак доведена у 1940 р. сила вермахту і виявлена в радянсько-фінській війні слабкість Червоної армії переконали його у можливості покінчити з Радянським Союзом за кілька місяців. Тому Німеччина та її союзники опинилися у стані війни одночасно з Великою Британією і СРСР.

Голова британського уряду В.Черчілль не гаяв часу, і вже 12 липня 1941 р. у Москві була укладена угода про спільні дії у війні. 14 серпня В.Черчілль і президент США Ф.Д.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, в якій проголошувалася відданість таким принципам, як недоторканність територій, право народів вільно обирати форму правління, повоєнне економічне співробітництво на рівноправних засадах, відмова від застосування сили у міжнародних відносинах, створення системи загальної безпеки і роззброєння. 24 вересня до Атлантичної хартії приєднався Радянський Союз, після чого уряд США поширив на нього дію прийнятого у березні 1941 р. закону про ленд-ліз.

Коли виявилося, що війна на Сході затягується, Гітлер не зміг знайти собі нових союзників. У затяжній війні втягнуті у «трикутник» Берлін-Рим-Токіо країни через обмеженість людських і сировинних ресурсів втрачали шанси на перемогу. Навпаки, антигітлерівська коаліція у складі Великої Британії, США і СРСР постійно поповнювалася за рахунок країн, які погоджувалися з принципами Атлантичної хартії. 1 січня 1942 р. представники 26 країн підписали у Вашингтоні декларацію, в якій зобов'язувалися докласти всіх зусиль для перемоги у війні. Під декларацією стояв підпис - Об'єднані Нації.

Наведений вище перелік загальновідомих положень є необхідним для усвідомлення якісно нової ситуації, в якій опинилася проблема возз'єднання українських земель. Внутрішня стійкість антигітлерівської коаліції і перемога союзників значною мірою залежали від розв'язання польського питання, і передусім - від вирішення долі західноукраїнських і західнобілоруських земель. Емігрантський уряд Польщі, що перебував у Лондоні, мусив бути тепер союзником уряду, який допоміг Гітлеру зруйнувати його країну.

Перша зустріч голови лондонського уряду В.Сікорського і міністра закордонних справ А.Залеського з радянським послом у Великій Британії І.Майським відбулася 5 липня 1941 р. Майський зазначив, що його уряд підтримає відродження Польщі «в її національних кордонах». На вимогу поляків конкретизувати це формулювання він сказав, що