Обидві сторони залишилися на своїх позиціях, але угода про відновлення дипломатичних відносин все-таки була підписана. Міністр закордонних справ Великої Британії А.Іден запропонував компромісне формулювання, яке влаштовувало обидві сторони. Радянсько-польська угода від 30 липня 1941 р. починалася з такої декларації: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу»35.

Цю формулу польська сторона розуміла так, що СРСР відмовляється від радянсько-німецького договору 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон, тобто повертається до кордону, встановленого Ризьким договором 1921 р. Радянська сторона розуміла її так, що укладений із Німеччиною договір більше не затьмарює кордон 1939 р.

Одночасно слід зазначити, що вжита в угоді від 30 липня 1941 р. формула означала визнання радянською стороною відсутності легітимної основи для територіальних здобутків, здійснених за рахунок польської сторони. Керівництво СРСР постало перед необхідністю повернути Польщі загарбані у 1939 р. землі або заручитися підтримкою союзників для здійсненого всупереч Ризькому договору приєднання Західної України і Західної Білорусії до відповідних союзних республік. Зі сказаного випливає, що визнання недійсними радянсько-німецьких договорів 1939 р. відродило проблему східного кордону ІІ-ої Речіпосполитої. Ця проблема уперше постала в результаті розпаду Російської і Австро-Угорської імперій у 1917-1918 рр. і потягла за собою дві війни - українсько-польську 1918-1919 рр. і радянсько-польську 1920 р. У 1941-1945 рр. проблема польського східного кордону розв'язувалася з не меншим драматизмом.

Спілкуючись упродовж трьох останніх десятиліть із визначними польськими істориками, автор цієї статті не раз запитував, чому проблема східного кордону мала таке доленосне значення для всіх політичних діячів - від Ю.Пілсудського до С.Миколайчика. Відповіді завжди були однаковими: так розпорядилася історія.

Східний польський кордон одночасно являв собою західний український. Отже, питання кордону для української сторони перевтілювалося у проблему соборності, що добре висвітлено у нашій історіографії. Але українські вчені, як правило, недооцінюють важливості проблеми кордону в історії польського народу.

Конфігурація польських земель за сотні років зазнала істотних змін. Поляки поступово відступали зі своїх корінних земель на заході і населяли землі інших народів на сході. На західних і північних землях первинної території, тобто в Польщі Пястів, відбувалася посилена німецька колонізація. Від XVI ст., коли виникла Річ Посполита, почалася польська колонізація Литви, Білорусії і українських земель, розташованих на правому березі Дніпра. Сюди переселилися або вже тут народилися мільйони поляків, хоч вони й залишалися етнічною меншиною серед місцевого населення. Кордони Польщі Яґеллонів істотно відрізнялися від кордонів середньовічної, тобто пястівської Польщі.

У 1918 р. польські політичні лідери не погодилися з рекомендацією Антанти обмежитися територією з переважанням польського населення, тому що вважали її недостатньою для нормальної життєдіяльності держави. Вони створили багатонаціональну державу, наближену за конфігурацією кордонів до Речі Посполитої XVI-XVIII ст. Не випадково ця держава була названа II-ою Річпосполитою.

Польський уряд у Лондоні відстоював відродження II-ої Речіпосполитої, а тому зайняв безкомпромісну позицію у питанні про східний кордон. Однак позиція Великої Британії і США не була у цьому питанні безкомпромісною. Пояснюючи своє ставлення до територіального питання, В.Черчілль через багато років вказував, що воно мусило врегулюватися так, аби «не була порушена єдність англо-російського воєнного союзу»36. Не менш рішучу позицію займав Ф.Д.Рузвельт. Стурбований затягуванням у підписанні радянсько-польської угоди про відновлення дипломатичних відносин, він попередив англійців, щоб ті не брали на себе зобов'язань щодо кордонів будь-якої держави до мирної конференції37.

Потрібно звернути увагу на висловлену тут позицію керівників урядів Великої Британії і США під кутом зору Атлантичної хартії. Поляки з ентузіазмом сприйняли появу цього основоположного для повоєнного світоустрою документа, особливо коли його визнав Радянський Союз. Адже Атлантична хартія проголошувала принцип недоторканності території держав. Друга світова війна почалася внаслідок знищення Польської держави, і вони сподівалися, що перемога в ній відродить їхню батьківщину у попередніх кордонах. Але Черчілль і Рузвельт готові були розглянути територіальні домагання третього члена антигітлерівської коаліції, хоч відкладали їх на період після закінчення війни. Принципи принципами, але вони підходили до справи прагматично. У своїх повоєнних спогадах Черчілль писав, що англійський уряд був зобов'язаний підтримувати інтереси старого союзника (тобто Польщі), а тому не міг визнати законною окупацію росіянами польської території в 1939 р. Проте з літа 1941 р., коли Росія стала на боці Великої Британії у боротьбі з Німеччиною, писав далі Черчілль, «ми не могли змусити нашого нового союзника, який опинився у великій небезпеці, відмовитися хоча б на папері від прикордонних областей, які він протягом ряду поколінь вважав життєво важливими для своєї безпеки»38.

Територіальна проблема знову спонтанно виникла під час радянсько- польських переговорів у Москві у грудні 1941 р. Польська сторона порушила питання про звільнення з таборів і призов до польської армії, що формувалася в СРСР, колишніх мешканців Західної України української та єврейської національностей. Радянська сторона, однак, визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українських і єврейських мешканців східних польських воєводств розглядала як радянських