громадян. Після звільнення з таборів вони мали призиватися до Червоної армії. Під час прийому у Кремлі на честь В.Сікорського генерал В.Андерс у розмові зі Сталіним знову порушив тему визнання українців та євреїв Західної України польськими громадянами. Не бажаючи загострювати ситуацію, Сталін запропонував розглянути питання про кордони між обома зацікавленими сторонами ще до мирної конференції, «як тільки польська армія піде у бій». Завершуючи розмову, він підкреслив: «Заспокойтеся, ми вас не скривдимо»39.
Можна тільки здогадуватися, що мав на увазі Сталін, обіцяючи не кривдити поляків. Зважаючи на те, що союзники по антигітлерівській коаліції були настроєні захищати національні інтереси відроджуваної Польщі, а також на те, що кривдити самого себе він не збирався, задовольнити територіальні претензії поляків мали переможені німці. Проте у грудні 1941 р. думати про перемогу над Німеччиною було зарано.
Щоб добитися визнання кордону 1939 р. своїм англійським союзником, радянська дипломатія вирішила скористатися історичним прецедентом. Коли війська М.Тухачевського у 1920 р. почали наступати, польське керівництво кинулося в бельгійське курортне містечко Спа, де відбувалася конференція країн Антанти. Велика Британія і Франція погодилися допомогти, але на певних умовах. Поляки повинні були прийняти будь-яке рішення Верховної ради Антанти щодо майбутнього статусу Східної Галичини і погодитися з «Декларацією Верховної ради союзних і об'єднаних держав із приводу тимчасового східного кордону» від 8 грудня 1919 р. За цим документом лінія кордону накреслювалася від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовський, Дорогуськ, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі західніше від Рави-Руської, східніше Перемишля до Карпат. Ця лінія в основному обмежувала територію відроджуваної держави польськими етнографічними землями. У межах Польщі залишалися тільки сполонізовані українські землі - Холмщина, Посяння, Підляшшя, Лемківщина.
Польське керівництво погодилося з цими умовами, і 11 липня 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Дж.Керзон звернувся з нотою до Раднар- кому. У ній пропонувалося, щоб Червона армія зупинилася за 50 км від лінії, яку Антанта визнала 8 грудня 1919 р. тимчасовим східним кордоном Польщі. Так, лінія Верховної ради Антанти здобула власну назву - лінія Керзона.
У грудні 1941 р. у Москву прибув А.Іден, щоб підписати розроблений зовнішньополітичними відомствами двох країн договір про взаємодію у війні з Німеччиною і про повоєнну організацію світу. Сталін вимагав від А.Ідена визнати західні кордони СРСР, як вони склалися на 1941 р. Пропонувалося, зокрема, на радянсько-польському відтинку кордону взяти за основу лінію Дж.Керзона. А.Іден не погодився, і договір залишився непідписаним. Це було зроблено лише наприкінці травня 1942 р. у Лондоні, і документ не містив територіальних статей40.
Тим часом відносини між радянським і польським еміграційним урядами невпинно погіршувалися, особливо після виведення армії Андерса за межі СРСР. Причина була одна - нерозв'язане територіальне питання. 19 лютого 1943 р. газета «Радянська Україна» надрукувала статтю О.Корнійчука «Возз'єднання українського народу у власній державі». Наступного дня стаття була демонстративно передрукована на першій шпальті газети «Правда». Як свідчить І.Козловський, посилаючись на польські джерела, стаття була замовною, це визнав Сталін у бесіді з польським послом Т.Ромером41. Український письменник у різких виразах звинувачував лондонських поляків у прагненні відірвати від Радянського Союзу західні області України.
Як і Ю.Пілсудський у 1918-1920 рр., генерал В.Сікорський не покладався у розв'язанні територіального питання на сприяння демократичних країн Заходу. На окупованих землях повинні були створюватися великі військові підрозділи. В.Сікорський вимагав зосередити у Вільно і Львові сильні військові підрозділи, які «в момент безперечного зламу східного фронту повинні виступити зі зброєю в руках, щоб роззброїти німців, взяти в свої руки службу безпеки в тих областях і забезпечити роботу адміністративних установ, призначених представником уряду»42.
У квітні 1943 р. набула розголосу катинська справа, що призвело до припинення дипломатичних відносин між радянським і польським урядами. У липні 1943 р. загинув генерал В.Сікорський, і на чолі лондонського еміграційного уряду став С.Миколайчик. Його позиція з територіального питання не відрізнялася від позиції В.Сікорського.
Нерозв'язаність питання про радянсько-польський кордон істотно впливала на політичну ситуацію в окупованих Німеччиною західних областях України. Тут розгорнулася боротьба між українськими і польськими націоналістами, яка часто переростала у страхітливі етнічні чистки (наймасштабніша з них - Волинська трагедія). Протистояння між Українською повстанською армією та Армією крайовою найбільш детально висвітлене в останній монографії проф. І.Ільюшина43.
6
Поразки Червоної армії на першому етапі війни були зумовлені не тільки помилками воєнно-політичного та армійського керівництва, але й низьким морально-психологічним станом військ. Усупереч розрахункам німецького командування, Радянський Союз витримав перший удар, але зазнав величезних втрат. Загальна кількість радянських військовополонених за всю війну визначилася цифрою в 5,7 млн осіб, із них 3,3 млн припало на 1941 р.44
На північному і центральному напрямах наступу німецькі війська зустрічали сильний опір, але на південному фронт постійно провалювався. Переважна частина бійців і командирів Червоної армії потрапляли в полон внаслідок оточення. Оточенці часто не чинили жодного опору. Під Києвом в оточення потрапили 665 тис., у районі Умані - до 100 тис., під Мелітополем - до 100 тис., на Керченському півострові - до 100 тис. червоноармійців45. Мобілізовані в армію, люди не бажали воювати за владу, яка завдала їм стільки лиха.
У 1942 р. настрій червоноармійців і цивільного населення України